|
Тифо-паразитарні інфекції |
• Тифо-паратифозні хпороби — це схожі між собою бактерійні захворювання із фекаль-но-оральним механізмом передачі, спричинювані бактеріями роду Salmonella, що характеризуються первинним ураженням лімфатичного апарату тонкої кишки і клітин СМФ, бактеріемією з розвитком провідних клінічних проявів — гарячки, інтоксикації з переважанням процесів гальмування роботи нервової системи, розладів вегетативної іннервації й функції кишок, гепатосплепомегалії. характерного висипу.
• Кожною року в світі реєструють до ЗО млн випадків тифо-паратифозних захворювань, із них 22 млн припадає па черевний тиф. Щорічно реєструють до І млн смертей, і більшість із них унаслідок черевного тифу. Найбільше таких випадків реєструють в Індії (980 на 100 тис. населення) й у дельті Меконгу — В'єтнам, Камбоджа (200 на 100 тис. населення).
• У навколишньому середовищі тифо-паратифозні сальмонели відносно стійкі, добре переносять низькі температури протягом кількох місяців і зберігаються в продуктах харчування. S. typhi має особливий антиген вірулентності — Vi-антиген, а збудники паратифів його не містять. Провідним фактором патогенності тифо-паратифозних мікробів є ендотоксин. Загальна токсична дія ендотоксину S. typhi виражена сильніше, ніж в інших сальмонел.
• Тифо-паратифозні захворювання належать до антропонозів. Джерелом інфекції с хворий або носій цих мікробів. Хворий виділяє збудників у навколишнє середовище із випорожненнями і сечею. Особливу небезпеку в значному поширенні цих мікробів становлять хронічні бактеріоносії, а особливо діяльність яких пов'язана із продуктами харчування, джерелами водопостачання.
• Механізм передачі інфекції — фекально-оральний. Передача збудників відбувається контактним, водним, харчо ним шляхами, певну1 роль відіграють мухи. Чинниками передачі слугують заражена вода, продукти харчування.
• Сприйнятливість до тифо-паратифозних хвороб загальна. Перенесене захворювання закінчується формуванням тривалого стерильного імунітету. У 3—6 % хворих розвивається хронічне бактеріоносійство з найчастішою локалізацією збудника у жовчному міхурі, нирках, кістковому мозку.
• В інкубаційний період збудник накопичується у лімфатичному апараті кишок. Згодом виникають бактеріемія, еішотоксинемія, що призводить до ураження вегетативної іннервації судин і серця, гарячки, ураження ЦНС. Формуються вторинні вогнища в різних органах і системах.
• У тонкій кишці внаслідок патофізіологічних механізмів, пов'язаних із сенсибілізацією до антигенів тифо-паратифозних збудників, розвивається некротичний процес, виникають виразки з можливістю кровотечі й перфорації.
• Найтиповішими клінічними проявами є постійна тривала гарячка, брадикардія, блідість шкіри, загальмованість нервової діяльності, зміни язика, здуття живота, закрепи, гепа-тоспленомегалія, поява розеольозного висипу з 5-ї доби на животі й передній поверхні грудної клітки.
• Специфічними ускладненнями тифо-паратифозних інфекцій є кишкова кровотеча і перфорації кишок, що виникають протягом 2—5-го тижня хвороби, частіше на 3-му тижні.
• Клінічний алгоритм діагностики тифо-паратифозних інфекцій: "'Якщо гарячку більше 5 діб нічим вагомим пояснити не можна, потрібно у плані обстеження нього хворого передбачити відповідні дослідження на черевний тиф і паратифи".
• У період розпалу цих хвороб у гемограмі характерні лейкопенія, лімфоцитоз, анеозино-філія, тромбоцитопенія.
• Головним у специфічній діагностиці тифо-паратифозних хвороб є. бактеріологічний метод, а найкращим способом підтвердження діагнозу — посів крові. Серед серологічних методів найчастіше використовують реакцію Відали і РИГА з 2-го тижня хвороби.
« Етіотропне лікування є провідним. Вибір препаратів залежить від регіону, де відбулося зараження. В Україні не втратив свого значення левоміцетин, можливе використання фторхінолонів, цефалоспоринів, макролідів; при зараженні в гїперендемічних регіонах застосовують комбінації антибіотиків.
• У профілактиці велике значення мають виявлення джерел інфекції, особливо хронічних носіїв, щеплення, дотримання гігієнічних навичок і вжиття протиепідемічних заходів.
|