Техніка проведення первинної реанімації новонароджених

2. Голова дитини повинна бути трохи опущена, шия злегка розігнута. Медичний працівник, який проводить реанімаційні заходи, знаходиться позаду дитини. Голівку новонародженого повернути набік.

3. Для забезпечення прохідності дихальних шляхів відсмоктати слиз із рота, потім з носа (при відсмоктуванні електровідсмоктувачем негативний тиск повинен бути не більше 100 мм рт. ст. ), не допускати глибокого введення катетера. Тривалість відсмоктування — не більше 5–10 с. Під час процедури до лиця дитини наблизити джерело кисню і проводити контроль за частотою серцевих скорочень (ЧСС).

4. При тяжкій асфіксії і глибокій аспірації меконія відсмоктати вміст із ротоглотки зразу після народження голівки. Після відділення дитини від матері оглянути гортань і трахею за допомогою прямої ларингоскопії. За наявності меконія провести інтубацію трахеї за допомогою ендотрахеальної  трубки, відсмоктати вміст. Почати ШBЛ.

5. Зразу після народження дитини негайно оцінити її дихальну активність; ЧСС (підрахувати за 6 c і помножити на 10); забарвлення шкірного покриву.

 Якщо ЧСС менше 60 уд/хв, дихання відсутнє і колір шкіри ціанотичний, необхідно негайно розпочати реанімацію. Обтерти новонародженого, відсмоктати слиз із верхніх дихальних шляхів і почати маскову вентиляцію легень за допомогою дихального мішка. Якщо ці заходи не ефективні, повторити відсмоктування слизу з верхніх дихальних шляхів і провести ендотрахеальну інтубацію, а потім непрямий масаж серця.

При ЧСС 60–100 уд/хв, якщо дихання неефективне, колір шкіри ціанотичний, слід обтерти новонародженого, відсмоктати слиз із верхніх дихальних шляхів, одночасно наблизити джерело кисню до обличчя дитини; якщо ж стан не поліпшується, розпочати маскову вентиляцію легень за допомогою дихального мішка через 1 хв або ще раніше, якщо зберігається брадикардія. Почати тактильну стимуляцію (нанесення легких ударів по підошвах і розтирання спини), утримуючись від більш енергійних дій.

Якщо ЧСС менше 80 уд/хв, розпочати непрямий масаж серця.

При ЧСС більше 100 уд/хв потрібно обтерти дитину, якщо є ціаноз шкіри — наблизити джерело кисню до лиця, за відсутності ефекту — провести тактильну стимуляцію протягом 2–3 с; якщо ЧСС знижується до менше ніж 100 уд/хв — маскову вентиляцію за допомогою дихального мішка.

При проведенні маскової вентиляції маска повинна накривати ніс і рот новонародженого. Початковий позитивний тиск на вдиху — 30–40 см вод. ст. Контроль за тиском здійснюється за манометром (при стисканні однією рукою дихального мішка об’ємом до 750 мл тиск, що створюється, не перевищує 30 см вод. ст.). Початкові вдихи повинні бути тривалими (0,5–1 с), частота дихання поступово підвищується до 40–60/хв. 

Якщо внаслідок адекватної вентиляції стан дитини стабілізується і при цьому ЧСС більше 100 уд/хв, штучну вентиляцію можна припинити; якщо ж, не зважаючи на енергійні зусилля, зберігається брадикардія, слід почати оротрахеальну інтубацію.

Непрямий масаж серця проводять двома руками, розмістивши великі пальці на грудині трохи нижче лінії, що з’єднує соски, обхопивши рештою пальців грудну клітку. Під час проведенння непрямого масажу серця уникати компресії мечоподібного відростка, грудина повинна опускатися на глибину 1,5–2 см з частотою 90/хв.

Якщо, не зважаючи на вентиляцію легень 100%-м киснем і непрямий масаж серця, зберігається брадикардія менше 80 уд/хв, необхідно провести катетеризацію пупкової вени і розпочати медикаментозну реанімацію в такій послідовності: 1) якщо стан не поліпшується — внутрішньовенно швидко ввести ад- реналіну гідрохлориду 1:10 000 дозою 0,1 мл/кг (0,1%-й розчин препарату розводять в ізотонічному розчині натрію хлориду).

Альтернативою може бути ендотрахеальне введення адреналіну гідрохлориду 1:10 000 дозою 0,1–0,3 мл/кг, який додатково у шприці розбавляють ізотонічним розчином натрію хлориду у співвідношенні 1:1; 

2) якщо ж зберігається брадикардія менше 80 уд/хв, використовується 5%-й розчин альбуміну (плазма, розчин Рінгера-лактат) дозою до 10 мл/кг внутрішньовенно повільно протягом 10 хв; 

3) натрію гідрокарбонату 4,2%-й розчин дозою 4 мл/кг внутрішньовенно повільно зі швидкістю 2 мл/(кг⋅хв), на фоні ефективної вентиляції; 

4) якщо стан не покращується, повторити введення адреналіну гідрохлориду 1:10 000 дозою 0,1–0,2 мл/кг внутрішньовенно. При проведенні медикаментозної реанімації треба контролювати адекватність масажу серця, положення інтубаційної трубки в трахеї, надходження у дихальний мішок 100%-го кисню, надійність з’єднання кисневих шлангів, адекватність тиску при вентиляції легень.

Новонароджений може перебувати у стані наркотичної депресії, тоді необхідні пролонгована вентиляція легень; введення 0,05%-го розчину налорфіну дозою 0,2–0,5 мл внутрішньовенно. Препарат можна вводити повторно через двохвилинні інтервали, але загальна доза не повинна перевищувати 1,6 мл.

Якщо реанімаційні заходи не приводять до появи спонтанного стійкого дихання протягом 30 хв, прогноз завжди поганий щодо тяжкого неврологічного ураження. Тому є виправданим припинення реанімаційних заходів після 30 хв, якщо немає спонтанного дихання (за умови, що дитині надавалась можливість його продемонструвати) і зберігається брадикардія.

Новонароджені, що перенесли асфіксію, потребують нагляду і постреанімаційної стабілізації в палаті інтенсивної терапії не менше 24 год.

Головними принципами лікування у постреанімаційному періоді є: обмеження рідини на 30–40 % від фізіологічної потреби; підтримування адекватної перфузії й артеріального тиску; лікування судом; забезпечення адекватної оксигенації (на фоні моніторування рівня газів крові та кислотно-лужного стану); корекція гіпоглікемії (моніторування рівня цукру в сироватці крові); профілактика та лікування геморагічних ускладнень.

1) ЦНС: гіпоксично-ішемічна енцефалопатія, набряк мозку, неонатальні судоми, внутрішньочерепні крововиливи (внутрішньошлуночкові, субарахноїдальні), що найбільш характернее для недоношених дітей; синдром порушеної секреції антидіуретичного гормону;

2) дихальна система: легенева гіпертензія, ушкодження сурфактантної системи, аспірація меконія, легенева кровотеча;

3) видільна система: протеїнурія, гематурія, олігоурія, гостра ниркова недостатність;

4) серцево-судинна система: недостатність тристулкового клапана, некроз міокарда, гіпотензія, лівошлуночкова дисфункція, синусова брадикардія, ригідний серцевий ритм, шок;

5) мeтaбoлiчнi порушення: метаболічний ацидоз, гіпоглікемія, гіпокальціємія, гіпонатріємія, гіперкаліємія;

6) травна система: некротизуючий ентероколіт, печінкова дисфункція, шлункова або кишкова кровотеча, знижена толерантність до ентерального навантаження;

7) система крові: тромбоцитопенія, ДВЗ-синдром, поліцитемія.

Профілактика. Для запобігання інтранатальній асфіксії слід своєчасно визначати фактори ризику щодо розвитку асфіксії; адекватно вести вагітних із групи високого ризику; вчасно діагностувати і лікувати внутрішньоутробну гіпоксію плода; проводити моніторування стану плода під час пологів, здійснювати адекватне ведення пологів.

Прогноз. Летальність при асфіксії тяжкого ступеня, за даними катамнестичного дослідження, сягає 10–20 %, частота віддалених психоневрологічних ускладнень теж велика. Тому реанімаційні заходи припиняють через 15–20 хв у разі відсутності самостійного дихання та наявності стійкої брадикардії.

Віддалений прогноз при гострій інтранатальній асфіксії кращий, ніж при асфіксії новонародженого, що розвинулась на фоні хронічної внутрішньоутробної гіпоксії.