Діагностика гаймориту

Як і при інших захворюваннях, у діагностиці гаймориту велике значення відводиться анамнезу. Ретельно зібраний анамнез і правильне трактування отриманих даних в значній мірі полегшують розпізнавання захворювання.

Насамперед, слід встановити давність захворювання та наявність подібних станів у минулому, так як це допомагає вирішити питання про те, який процес у хворого гострий або хронічний. Важливо також з'ясувати, які захворювання передували гаймориту. Найчастіше хворі вказують на грип, гостру респіраторну вірусну інфекцію або інші гострі інфекційні захворювання, що супроводжуються катаральними змінами верхніх дихальних шляхів.

Опитуючи хворого, слід звернути увагу на характер та локалізацію болю, кількість і характер виділень, ступінь порушення носового дихання і нюху. Біль при гаймориті, як правило, постійна, невеликої інтенсивності і визначається як відчуття болісного тиску в області пазухи, зубів верхньої щелепи, орбіти або всієї половини обличчя. У тих випадках, коли гайморит ускладнюється невралгією гілок трійчастого нерва, біль стає гострою, нападоподібний. Якщо хвора дитина, то у батьків слід з'ясувати наявність блювоти, повторного носової кровотечі, субфебрилітету, схуднення, повторних пневмоній. У всіх випадках лікар повинен поцікавитися побутовими умовами пацієнта, наявністю несприятливих виробничих факторів, супутніх захворювань, ендокринних розладів.

Особливо велике значення мають анамнестичні дані при діагностиці алергічних риносинусопатий. Прийнято розрізняти власний сімейний алергологічний анамнез. При вивченні сімейного анамнезу лікар з'ясовує наявність алергічних захворювань у родичів. Власний анамнез полягає у з'ясуванні інших проявів алергії (астматоідним бронхіт, бронхіальна астма, кропив'янка, екзема), непереносимості будь-яких продуктів харчування, ліків.

У хворих з бактеріальними алергічними риносинусопатиями важливо встановити наявність вогнищевої інфекції в області верхніх дихальних шляхів (хронічний тонзиліт, аденоїдит), а також у внутрішніх органах (хронічний холецистит, гастрит, коліт та ін), так як вони мають пряме відношення до сенсибілізації організму.

Об'єктивне обстеження при гаймориті починається з огляду особи і пальпації передньої стінки пазухи. Наявність таких ознак, як одностороннє припухання щоки, невеликий екзофтальм, мацерація шкіри ніздрів і верхньої губи, аденоїдний тип особи у дітей має велике діагностичне значення, поряд з іншими симптомами гаймориту.

Пальпація передньої стінки верхньощелепної пазухи при гострому гаймориті і загостренні хронічного гаймориту часто буває болючою. При пальпації визначають консистенцію м'яких тканин, а також рухливість їх по відношенню до кісткової стінки. Обмеження рухливості може спостерігатися при дефектах передньої стінки внаслідок зрощення м'яких тканин з краями дефекту.

Існує аускультативний метод дослідження верхньощелепних пазух. При цьому звучить камертон ставлять на середину тім'я або корінь носа і за допомогою фонендоскопа вислуховують проведений звук в області верхньощелепних пазух. Більш інтенсивне проведення звуку визначається на ураженій стороні.

Симптоми, виявлені при риноскопії, часто мають вирішальне значення в діагностиці гаймориту. При гострому гаймориті визначаються дифузна гіперемія і набряк слизової оболонки, більш виражена в області середнього носового ходу та середньої раковини на боці ураження. Крім того, часто в середньому носовому ході визначається гній, іноді стікає по поверхні нижньої раковини у вигляді гнійної смужки. Наявність гнійного ексудату в середньому носовому ході є важливим діагностичним ознакою, але його відсутність ще не може заперечувати діагнозу гаймориту. При значному набряку слизової оболонки в області соустья гній може не випливати з верхньощелепної пазухи або його можна не помітити.

В необхідних випадках можна скористатися середньої риноскопией, розробленої ще в 1896 р. Кілліаном. Для цього використовують носове дзеркало Кілліана, бранші якого вводять під середню носову раковину. Останню кілька відсувають досередини, щоб була видна півмісяцева щілину. Дослідження виконують під місцевою анестезією. При наявності механічних перешкод у носа (викривлення носової перегородки, гіперплазія, поліпи) гній може стікати в носову частину глотки, тому передню риноскопию слід доповнити ороэпифарингоскопией. При огляді порожнини рота звертають увагу на стан ясен і зубів верхньої щелепи. При эпифарингоскопии визначають наявність ексудату в носовій частині глотки, стан глоткової мигдалини і задніх кінців нижніх раковин.

При хронічному гаймориті риноскопические ознаки менш виражені, гіперемія носить застійний характер, нерідко визначаються гіперплазія середньої раковини, поліпи (при полипозной формі синуита). Застосовувалася раніше з діагностичною метою зондування верхньощелепних пазух через природний отвір - важке і малоінформативна маніпуляція; вона представляє лише історичний інтерес.

До допоміжних методів об'єктивного дослідження відноситься диафаноскопия, сутність якої зводиться до просвічуванню верхньощелепних пазух електричним світлом. Диафапоскопия здійснюється лампочкою Герінга або диафаноскопом Воячека. Диафаноскоп - це трубка, закінчується електричним патроном з маленькою електричною лампочкою. Диафаноскоп підключають до понижувального трансформатора. Дослідження проводять в темній кімнаті. Лампочку діафаноскопа вводять в порожнину рота хворого, який щільно стуляє губи навколо трубки. При нормальній пневматизании пазух відзначаються серпанкові по нижніх країв орбіт поля напівмісячної форми і рівномірне просвічування зіниць, а хворий відчуває однакову яскравість світла обома очима. При односторонньому гаймориті відповідна половина обличчя і зіниця будуть затемнені, а хворий втрачає відчуття світла на ураженій стороні. Таким чином, при односторонньому гаймориті диафаноскопия може дати цінні відомості. При двосторонньому затемненні інтерпретувати дані диафаноскопии складніше, так як вони можуть бути обумовлені індивідуальними особливостями анатомічної будови пазух.

Традиційним і надійним методом діагностики гаймориту є рентгенологічне дослідження. Перша рентгенографія приносових пазух у людини була проведена у 1907 р. Контрастне зображення навколоносових пазух на рентгенограмі обумовлено різною щільністю середовищ, що входять до їх складу (кістка, слизова оболонка, повітря). Рентгенівський знімок дозволяє судити про величину, обсязі пазух і їх пневматизацію. При патологічних змінах навколоносових пазух на рентгенограмі відзначається різного ступеня затемнення, пов'язане з затримкою променів більш щільною, ніж повітря, середовищем. Для уточнення ступеня та характеру ураження приносових пазух рекомендується проводити дослідження в кількох проекціях. Найбільш часто застосовуються лобово-носова, носо-подбородочная і бокова проекції. З введенням в практику контрастною гайморо - і томографії точність рентгенодіагностики значно підвищилася.

Контрастне дослідження засноване на введенні в порожнину верхньощелепних пазух рентгеноконтрастних речовин. В даний час найбільш широко застосовується йодоліпол, який добре переноситься хворими, має антисептичні властивості й тому застосовується не тільки з діагностичною, а й з лікувальною метою. У минулому застосовували висмутовую пасту і суспензію барію сульфату. Переваги цих препаратів, на думку автора, полягають у тому, що вони можуть проникати у вузькі щілини, добре змішуються з вмістом пазухи, змочують слизову оболонку і поверхня патологічних утворень, що підвищує якість і діагностичну цінність контрастних знімків.

Техніка контрастною гайморографии зводиться до наступного. Після діагностичної пункції та промивання в верхньощелепну пазуху вводять йодоліпол. Заповнення пазухи може бути тугим і нетугим. При нетугом заповненні більш чітко вузли контрастуються контури слизової оболонки. Після введення рентгеноконтрастного препарату роблять знімки в передній і бічній проекціях. Перед знімком ми рекомендуємо хворому зробити кілька рухів головою (вперед, назад, вліво, вправо) з тим, щоб всі стінки пазухи були смочены йодолиполом. Щоб уникнути нашарування зображень при виконанні знімків в бічній проекції рекомендується проводити рентгеноконтрастне дослідження тільки однієї верхньощелепної пазухи.

У осіб з підвищеною чутливістю до препаратів йоду йодоліпол може викликати ускладнення. Тому перед введенням йодолипола необхідно з'ясувати переносимість хворим препаратів йоду.

Рентгенологічна картина при гаймориті різноманітна і залежить від клінічної форми захворювання. При гострому катаральному гаймориті на рентгенограмі відзначається рівномірне потовщення слизової оболонки і відповідне зменшення повітряної ємності пазухи. При гострому ексудативному гаймориті на рентгенограмі також відзначається затемнення різної інтенсивності, а на знімках, зроблених у вертикальному положенні голови, визначається горизонтальний рівень рідини. При поліповому гаймориті затемнення верхньощелепної пазухи інтенсивне, суцільне. При цій формі захворювання на контрастній гайморограмме виявляються крайові дефекти наповнення з грубими, нерівними контурами і різної величини глибокими бухтами. Солітарна кіста, яка найчастіше локалізується на нижній стінці верхньощелепної пазухи, дає на рентгенограмі ніжну гомогенну тінь з правильним, напівкруглим контуром. При кісті невеликих розмірів більш достовірні дані дає контрастна гайморо - або томографія. Околокорневая одонтогенна кіста на рентгенограмі відрізняється наявністю вираженої смужки ущільнення в області верхнього напівкруглого контури кісти, що пояснюється регенерацією кісткової піднятою нижньої стінки пазухи з окістя, прилеглої до кісті.

При электрорентгенографии замість фотоплівки використовується металева пластинка, покрита шаром напівпровідника селену. Після експонування на селенової платівці виходить приховане зображення структури об'єкта, яке проявляється спеціальним порошком і переноситься на звичайну білий папір. Прояв і перенесення зображення на папір виробляється на світлі і триває близько 3 хвилин. Селеновая платівка може бути використана більш ніж в 1000 разів. Электрорентгенограмма в 9-10 разів дешевше звичайної рентгенограми. Властивий цьому методу «крайовий ефект» забезпечує більшу контрастність контурів деталей об'єкту, що знімається.

Крупнокадровая флюорографія також знайшла широке застосування в діагностиці захворювань гаймориту і навколоносових пазух. Метод дає можливість застосовувати рентгендіагностику при масових профілактичних медичних оглядах різних груп населення.

Одним з класичних ознак запалення є підвищення температури в осередку запалення. Тому вимірювання місцевої температури і її об'єктивна реєстрація застосовуються останнім часом як допоміжні методи діагностики гаймориту.

Для здорових людей характерним практично симетрично щодо середньої лінії розподіл температури шкіри. Порушення цієї симетрії може свідчити про наявність патологічного процесу.

Німецькі вчені провели термометрическое дослідження за допомогою високочутливого термисторного электротермометра у 370 хворих на гайморит. При цьому вимірювали температуру шкіри щоки і слизової оболонки носа під нижньою раковиною і порівнювали її з температурою контрольного ділянки шкіри в області чола). Вчені встановили достовірне підвищення локальної температури при гострому гаймориті і загостренні хронічного гаймориту. Більш точні результати отримані при ендоназальної термометрії. На підставі обстеження хворих гострим, підгострим і хронічним гайморитом вчені приходить до висновку, що термісторний термометрія може бути допоміжним діагностичним та прогностичним тестом.

Метод термографії заснований на властивості тіл, температура яких вище абсолютного нуля, випускати інфрачервоні промені. Чим вище температура тіла, тим вище інтенсивність випромінювання. Інфрачервоне випромінювання можна зареєструвати і спроектувати на екран за допомогою спеціального апарата - термовизора. Фотографія зображення на екрані є термограммой. Вчені провели термографічне дослідження у хворих з патологією носа і навколоносових пазух. Вони підкреслюють об'єктивність, наочність, високу чутливість методу і вважають його перспективним, особливо в діагностиці синуитов, відзначають, що систематично проводиться в процесі лікування гаймориту термографія дає об'єктивне уявлення про динаміку патологічного процесу.

У всіх випадках ефективного лікування термограми показували зниження локальної температури до норми.

Інша різновид термографії - кольорова термографія, здійснювана за допомогою холестеричних рідких кристалів, що дозволяє тонко (десяті й соті частки градуса) диференціювати температуру різних ділянок поверхні тіла. Застосування холестеричних рідких кристалів в медицині зумовлена їх властивістю змінювати колірні відтінки в залежності від температури тіла.

Іншим допоміжним методом діагностики уражень верхньощелепної пазухи є ехографія, принцип якої заснований на властивості ультразвукових хвиль відбиватися від межі середовищ, що володіють різною щільністю. Величина відбитих сигналів дозволяє судити про характер середовища, служить джерелом відображення. Застосування цього методу в розпізнаванні захворювань верхньощелепної пазухи допомагає отримати додаткові відомості.

При всіх своїх перевагах всі перераховані методи дослідження не можуть допомогти визначити характер процесу в пазусі. У 1888 р. вперше був запропонований пробний прокол верхньощелепної пазухи. В даний час прокол верхньощелепної пазухи широко ввійшов у практику, так як він є найбільш достовірним діагностичним прийомом при гаймориті. Спроби пункції пазухи через середній носовий хід, де кісткова стінка має мінімальну товщину, не отримали розповсюдження, оскільки при цьому не виключається можливість поранення очниці. Пункція верхньощелепної пазухи було полегшено після створення спеціальних голок.

Починаючи з 1976 р. для пункції при діагностиці гаймориту застосовується дренажна голка-канюля власної конструкції, перевага якої полягає в тому, що в разі підтвердження діагнозу гаймориту канюля не витягується, а залишається в пазусі на весь період лікування, тобто діагностична пункція стає лікувальною.

Також широко застосовують голку Куликовського. Пункцію верхньощелепної пазухи проводять під місцевим знеболенням 5-10% розчином кокаїну, 2-3% розчином дикаїну, 2-3% розчином пиромекаина або іншими анестезуючими засобами. Анестезію здійснюють повторним змазуванням (3-4 рази) слизової оболонки нижнього носового ходу ватничком, змоченим анестезуючою розчином, або введенням в нижній носовий хід марлеві турунди, просоченої розчином, на 3-5 хвилин. Пункцію зазвичай проводять в положенні хворого сидячи. Голку Куликівського з мандреном вводять в нижній носовий хід вигином до зовнішньої стінки порожнини носа. На відстані 1,5-2 см від переднього кінця нижньої носової раковини роблять вкол, направляючи голку всередину і назовні. Момент проколу стінки визначають за проваленню голки. Після проколу мандрен видаляють. При цьому іноді спостерігається мимовільне витікання ексудату. Якщо ексудат не випливає, слід обережно шприцом відсмоктати вміст пазухи. Якщо і в цьому випадку не вдається отримати вміст, що може бути при наявності густого ексудату, користуються наступним прийомом: в пазуху вводять 2-3 мл ізотонічного розчину натрію хлориду і тут же відсмоктують його. При наявності запалення в відсмоктується рідини видно пластівці гною або слизу. Якщо у шприц надходить свіжа кров, то від промивання, а тим більше від продування пазухи слід утриматися. При промиванні голову хворого треба нахилити в бік промываемой пазухи і донизу, з тим щоб промивна рідина не потрапила в глотку.

При нагнітанні перших порцій промивної рідини необхідно стежити за обличчям хворого, так як при погрішності в техніці пункції, а також при наявності дегісценцій промивна рідина може потрапляти в м'які тканини щоки або орбіти. У цих випадках промивання слід негайно припинити.

При пробному проколі звертають увагу на кількість і характер отриманого ексудату: його колір, консистенцію, включення, запах, так як це має важливе диференційно-діагностичне значення. Так, наприклад, при одонтогенних гаймориті гній має різкий смердючий запах, слиз відсутня. Прозора, бурштинового кольору рідина характерна для серозної форми гаймориту, а також для кіст, але при наявності кіст у промивної рідини частіше виявляються включення у вигляді бляшок лусочок. При анаеробній інфекції гній має різкий гнильний запах і може містити бульбашки газу.

При промиванні верхньощелепної пазухи іноді спостерігається симптом клапана: при нагнітанні рідина не надходить у пазуху і не витікає з носа. Це буває в тих випадках, коли природне отвір пазухи закривається поліпом або складкою гіперплазованої слизової оболонки верхньощелепної пазухи або ж гіперплазованої слизовою оболонкою середньої носової раковини і поліпом з боку порожнини носа.

Діагностична пункція дає можливість визначити ємність пазухи і стан дренажної функції її природного отвори.

Вивчення в динаміці показників ємності верхньощелепних пазух і ступеня провідності їх природних отворів при гаймориті має діагностичне та прогностичне значення, так як ці показники значною мірою зумовлені станом слизової оболонки пазух.

Зазвичай про величину верхньощелепних пазух судять за даними простий оглядової і контрастною рентгенограм, але рентгенографія - трудомісткий, дорогий і при частому повторенні небезпечний для обстежуваних метод.

З метою вимірювання обсягу верхньощелепних пазух було запропоновано наповнювати їх рідиною. Всім хворим попередньо проводили пункцію верхньощелепної пазухи дренажної голкою-канюлею і залишали її на весь період лікування. Це давало можливість визначати ємність пазух щодня, а при необхідності і кілька разів в день.

Для визначення ємності пазухи голову хворого максимально нахиляють у бік досліджуваної пазухи, так щоб її внутрішня стінка перебувала в горизонтальному положенні; при цьому верхнечелюстное отвір стає верхньою точкою верхньощелепної пазухи. Промивну рідину нагнітали шприцом через голку, введену в канюлю. Ємність пазухи вимірювалася тим кількістю рідини, яка вміщалася в пазусі до появи її в носі, про що сигналізував хворий.

Ще більш точний результат можна отримати, якщо витікає з носа промивну рідину збирати в мензурку. Різниця між кількістю рідини, введеної і зібраної в мензурку, і буде характеризувати ємність пазухи. У частини хворих паралельно з визначенням ємності зазначеним способом виробляли контрастну рентгенографію. У всіх випадках відмічалося збіг результатів, що підтверджувало об'єктивність методики, що застосовувалася. У міру стихання запального процесу ємність пазух поступово збільшувалася, досягаючи у дорослих до кінця лікування 10-18 мл.

Для визначення прохідності верхньощелепного отвори був розроблений метод, при якому враховується час, необхідний для проходження через пазуху певної кількості рідини під певним контрольованим тиском. Довгу голку (для впуску повітря) флакона, вживається для переливання рідини, з'єднують гумовою трубкою з кисневим балоном. На канюлю короткої голки (для виведення рідини з флакона) надягають поліетиленову трубку, протилежний кінець якої за допомогою насадки з'єднували з голкою, введеної в дренажну канюлю. Враховуючи, що показники прохідності залежать від перетину голки, що вводиться в канюлю, застосовують голки одного виду.

На цьому ж кінці поліетиленової трубки є шарнірний затиск для пуску і зупинки струму рідини. Тиск кисню у флаконі регулювалося вентильним краном, влаштованим на розбірному кінці металевої кислородопроводной трубки і контролювалося манометром, підключеним за допомогою трійника до гумовій трубці, підвідної кисень до флакону. Тиск кисню над рівнем рідини у флаконі доводилося до 8 кПа і підтримувалося на цьому рівні протягом усього дослідження. Це пристрій застосовували також і для промивання пазух з лікувальною метою. При цьому зручність полягала в тому, що промивання пазухи і вимірювання прохідності її отворів проводилося одночасно. Після видалення вмісту верхньощелепної пазухи засікався час, протягом якого з флакона випливало 50 мл промивної рідини. Спочатку прохідність верхньощелепних отворів була, як правило, низької (80-240 с). У міру стихання запального процесу, коли ємність пазух нормалізувалася, час для проходження через пазуху 50 мл промивної рідини під тиском 8 кПа становило 45-60 с, що дозволило вважати дану величину нормою.

З метою вивчення співвідношення ємності верхньощелепних пазух і прохідності їх отворів визначають зазначені показники в динаміці при гострому і хронічному гаймориті. Під спостереженням знаходилися 85 хворих у віці 6-70 років. Аналіз отриманих даних показав, що у більшості хворих до лікування і ємність, і прохідність верхньощелепних пазух були зниженими. В процесі лікування ємність пазух збільшилася у 77 (90,5%) хворих, не змінилася - у 8 (9,5%). Кореляція показників ємності й прохідності пазух відзначено у 72 (80,4%) обстежених. У 13 (19,6%) хворих прохідність пазух виявилася нормальною при різній мірі зменшення їх ємності. Це були в основному хворі з хронічним гайморитом.

Паралельне визначення зазначених показників у динаміці дає об'єктивну оцінку перебігу запального процесу та ефективності застосованих лікувальних заходів. При систематичному вивченні ємності верхньощелепних пазух на протязі всього періоду запального процесу доведено, що зворотний розвиток слизової оболонки за умови дренажного методу лікування відбувається в середньому протягом 8 днів, при гострому і протягом 12 днів - при хронічному гаймориті.

При алергічних риносинусопатия ємність пазух значно коливалася, що можна розцінити як еквівалент рентгенологічного симптому Преображенського при цьому захворюванні. При продуктивних формах гаймориту ємність і прохідність пазух залишалися незміненими.

Діагностичні пункції не позбавлені і деяких недоліків. Дослідження вказують, що при набряково-полипозной формі гаймориту можна не отримати патологічного вмісту ні при відсмоктуванні, ні при промиванні пазух і прийти до помилкового висновку.

Згідно зі статистичними даними, діагностичний прокол верхньощелепної пазухи дає 10-12% помилкових результатів. Крім того, слід пам'ятати, що пункція верхньощелепної пазухи не завжди є безпечним втручанням. Американські лікарі відзначають, що з 106 зареєстрованих ускладнень емфізема щоки спостерігалася у 18 хворих, гематома щоки - у 1, абсцес щоки - у 4, набряк щоки - у 6, емфізема орбіти - у 3, абсцес і флегмона орбіти - у 13, набряк клітковини орбіти - у 2, флегмона крилопіднебінною ямки - у 3, судоми - у 5, смерть від рефлекторної шоку - у 4, смерть від повітряної емболії судин головного мозку - у 20, сліпота - у 5. Всі дослідники підкреслюють небезпеку продування пазух повітрям.

Усього американські вчені на 5000 пункцій спостерігали 22 ускладнення: у 8 хворих - інфільтрацію щоки промивної рідиною, у 5 - судоми, у 9 - носова кровотеча. Всі хворі одужали.

В якому віці можна проводити пункцію? Лікарі вважають пункцію пазухи в задньому відділі нижнього носового ходу у дітей старше 1,5 років безпечною. Але не кожен лікар візьметься за пункцію для пацієнта в такому віці, деякі вважають, що мінімальний вік для пункції - від 5-6 років.

З діагностичною метою застосовують також ендоскопію верхньощелепних пазух, або гаймороскопию. Прокол троакаром виробляють через нижній носовий хід або клыковую ямку. У троакар вводять оптичну трубку, через яку можна оглянути всі стінки пазухи і узяти шматочок тканини для гістологічного дослідження.

При гаймориті висівають саму різноманітну мікрофлору, тому бактеріологічне дослідження при цьому захворюванні не має самостійного діагностичного значення. Його слід проводити головним чином з метою визначення чутливості мікрофлори до антибіотиків.

Для визначення стану слизової оболонки верхньощелепної пазухи також використовується метод послідовних промивань стосовно пазусі. Він полягає в наступному.

Після пункції пазухи голкою Куликівського через нижній носовий хід її звільняли від вмісту промиванням 250 мл теплого (температури 25-30°) ізотонічного розчину натрію хлориду. Потім голову хворого схиляли на бік досліджуваної пазухи так, щоб зовнішня стінка пазухи ставала її дном. У такому положенні голови більша частина рідини, що потрапила в пазуху, може бути отсосана шприцом. Після звільнення пазухи від вмісту в неї вводили 4 мл ізотонічного розчину натрію хлориду, який відразу ж відсмоктували шприцом. З цієї порції судили про ступінь попереднього промивання пазухи. Потім проводили ще 2-3 таких промивання з перервою 5 хвилин тією ж кількістю рідини. У кожній порції промивної рідини визначали кількість лейкоцитів, слущенних епітеліальних клітин і білка. Крім того, вивчали морфологію емігрували лейкоцитів, а в окремих випадках і процентний вміст живих лейкоцитів.

Було встановлено, що в нормі на поверхню слизової оболонки верхньощелепної пазухи емігрують поодинокі лейкоцити. При запаленні слизової оболонки кількість лейкоцитів, що емігрували різко збільшується (при катаральному процесі - до 100 клітин в 1 мм куб., при гнійному - значно більше). Метод дозволяє контролювати динаміку запального процесу в верхньощелепної пазусі.

Дослідження вмісту лейкоцитів проводять в умовах постійного дренування верхньощелепних пазух голкою-канюлею. Пазуху промивають через канюлю 20 мл теплого ізотонічного розчину натрію хлориду один раз на добу в один і той же час, зазвичай вранці. Залишилася після промивання і мимоволі випливає при нахилі голови вперед промивну рідину збирають в пробірку і підраховують вміст лейкоцитів в камері Фукса-Розенталя в 1 мм куб. промивної рідини. Зазначений метод дослідження застосовували у 120 хворих з гострим гнійним гайморитом і у 70 - з хронічним гайморитом. У всіх хворих з гострим гайморитом в промивної рідини визначалося велика кількість (в середньому 800) лейкоцитів в 1 мм куб. промивної рідини, у той час як при хронічних процесах налічувалося в середньому 90 лейкоцитів.

В процесі консервативного лікування кількість лейкоцитів різко зменшувалася і зазвичай до 5-7-го дня лікування вже визначалися поодинокі клітини; при хронічному гаймориті зниження вмісту лейкоцитів було плавним і нерівномірним. У всіх хворих паралельно визначали ємність пазухи і прохідність її природного отвори. При цьому у більшості (у 150 з 190) хворих відзначалася кореляція показовий всіх трьох тестів. У хворих з гострим гнійним гайморитом кількість лейкоцитів в промивної рідини знижувався до норми до 5-го дня лікування, в той час як у хворого з хронічним гайморитом цей показник залишався підвищеним. Таким чином, цитологічне дослідження промивної рідини з верхньощелепної пазухи є простим і об'єктивним лабораторним тестом при діагностиці гаймориту і важливим критерієм ефективності консервативного лікування. Гематологічні дослідження при гаймориті, за спостереженнями, не виявляють специфічних змін. Підвищення ШОЕ, яке частіше спостерігається при гострому гаймориті, не є облігатним ознакою гаймориту.

Спостереження лікарів, засновані на аналізі результатів обстеження 800 хворих на гайморит, показали, що підвищення ШОЕ відзначається при гострому гаймориті у 45% хворих, при хронічному - у 27%, а помірно виражений лейкоцитоз - відповідно 11,5 та 3%. Слід зазначити, що підвищення ШОЕ при гострому гаймориті нерідко може бути обумовлено основним захворюванням, осложнившимся гайморитом.

Загрузка...