Медичні терміни: А Б В Г Д Е Є Ж З І Ї Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Ю Я

Статистика




На порталі: 23
З них гостей: 23
І користувачів: 0
Десмургія

Десмургія

Десмургія (від грец. desmos — зв’язок, пов’язка та ergon — діло) — вчення про пов’язки та методи їх накладання для лікування уражень і ряду захворювань. Це самостійний розділ загальної хірургії. Десмургія є частиною практичної хірургії, що вивчає накладання пов’язок. Вона включає два поняття:
1. Саме перев’язувальний матеріал, що накладається безпосередньо на рану (сухі, вологі, мазеві пов’язки).
2. Зовнішню частину пов’язки, що застосовується для закріплення перев’язувального матеріалу, накладеного на рану. Пов’язка у більш широкому розумінні означає комплекс засобів, застосованих з метою захисту ран або патологічних осередків від впливу зовнішнього середовища на більш або менш довготривалий термін.
У вузькому розумінні пов’язка означає матеріал (бинт, пластир тощо), який накладається на рану для фіксації перев’язувального матеріалу з лікарськими засобами. Нарешті, термін «перев’язування» означає процес накладання або зміни лікувальної пов’язки з наступною ії фіксацією.
Початок застосування пов’язок належить до глибокої давнини. У працях Гіппократа йдеться про застосування сухих та асептичних пов’язок (ганчірочки змочували вином, галунами, солями міді) і про мазеві пов’язки (змочені оліями), дренажі тощо. 3амість пов’язок застосовували губки і сухе листя, для утримання пов’язки — липкий пластир, смоли, зовнішні пов’язки з бавовни. У стародавній Індії перев’язувальним матеріалом були бавовна, рослинні волокна тощо. На скіфській чаші (IV– III ст. до н. е.), знайденій у районі Керчі, є малюнок із зображенням чоловіка, що перев’язує рану.
У працях Цельса згадується про пов’язку, змочену оцтом, закріплену вже бинтами. Гален застосовував дренажні пов’язки з бронзових трубок.
Авіценна вперше використав гіпсокрохмальні пов’язки для лікування переломів. У середні віки застосовували пов’язки з тампонами (Ротер і Роланд), з турундами (Гої де Шоліак). У ХVIII ст. почали користуватися лейкопластирними пов’язками.
Найбільшого розвитку мистецтво десмургії набуло в ХІХ ст., чому сприяли, по-перше, численні війни цього періоду, по-друге — існуюча концепція щодо захисту рани від шкідливого впливу навколишнього середовища (спеціальна лікувально-захисна пов’язка Дж. Лістера, 1867).
Великою є заслуга М. І. Пирогова в розвитку десмургії. Він неодноразово звертався до техніки перев’язувань у своїй книзі «Початок загальної військово-польової хірургії», де відбито досвід застосування гіпсової пов’язки на полі битви.
В основу сучасної десмургії покладено класичні принципи, випрацьовані до кінця ХІХ ст. Нові досягнення науки хоча і не обійшли стороною цю стародавню сферу медицини, проте не внесли в неї принципових змін. Донині бинтові пов’язки продовжують залишатись основою десмургії.
Слід відзначити деякі загальні тенденції в розвитку десмургії. По-перше, прагнення до виготовлення для накладання пов’язок комплексних засобів, цільовим призначенням яких є забезпечення роботи медичного персоналу при масовому надходженні потерпілих.
По-друге, застосування клеючих препаратів (БФ-6, фуропласт тощо) для захисту рани від несприятливого зовнішнього впливу в процесі лікування або забезпечення надійної фіксації перев’язувального матеріалу (клеол, колодій). По-третє, заміна традиційного перев’язувального матеріалу пластичним, який забезпечує водночас як захисний ефект, так і уведення антисептиків безпосередньо в ділянку ураження за рахунок лікарських добавок до пластичної суміші (армірована целюлозна пов’язка).
По-четверте, заміна існуючих марлевих бинтів трубчастими, сітчастими бинтами, які забезпечують швидку і надійну фіксацію перев’язувального матеріалу. Перев’язування рани має на меті:
— захист рани від шкідливого зовнішнього впливу;
— запобігання повторному інфікуванню рани;
— інколи спинення кровотечі з рани;
— боротьба з інфекцією, що є у рані, засобом адсорбуючих і гігроскопічних якостей перев’язувального матеріалу.
Як довів М. Є. Преображенський (1894) у своїй книзі «Фізична антисептика», перев’язувальний матеріал, який добре адсорбує вміст рани, є одним із найсильніших способів вивільнення рани від інфекції.
Якщо відомі мета і вплив перев’язування на рану, легко можна дійти висновку, який перев’язувальний матеріал є найбільш придатним і відповідає таким вимогам:
— не подразнює рану і прилеглі до неї тканини;
— не змінює своїх якостей при стерилізації;
— не втрачає їх при довготривалому зберіганні;
— має зручну форму і, найголовніше, — високу всмоктуваність.
Таким чином, найбільш придатними для перев’язувань є вата, марля, лігнін. Ці три види перев’язувального матеріалу стійко затвердилися в хірургії.
Біла вата, що застосовується для перев’язувань, складається з довгих тонких волокон. Щоб зробити вату придатною для всмоктуючих пов’язок, її треба знезжирити. Після знежирювання слід відбілити вату в хлорній ванні і на деякий час залишити на повітрі. Після цього промити слабким розчином соляної кислоти для здійснення нейтральної реакції. Потім промити водою і висушити. Грудочка такої вати одразу тоне у воді, тому що вона швидко адсорбує воду.
Сіра, не знезжирена вата використовується в медичній практиці для захисту хворого місця від зовнішніх впливів, для компресів, підкладання під гіпсову пов’язку тощо.
Інший дуже розповсюджений перев’язувальний матеріал — марля — отримав свою назву від міста походження (м. Марлі на півночі Франції), де її вперше було виготовлено. Марля — це м’яка бавовняна тканина, виготовлена із знежиреної вати.
Існує багато сортів марлі, у медичній практиці застосовуються два-три види, які мають відповідати ряду вимог.
Для перев’язувань придатна лише знежирена марля, яка здатна вбирати рідину.
У медичній практиці застосовують два сорти марлі: марля перев’язувальна менш густа, яка містить на 1 см2 7×8 ниток, і марля для пов’язок більш густа, яка містить 14×14 або 17×17 ниток на 1 см2. Перша швидше вбирає рідину, друга — повільніше, однак вона міцніша за першу.
Лігнін — це механічно й хімічно оброблена деревина хвойних і листяних дерев. Колір лігнін має жовто-білий. Він всмоктує вологу, гній, легко піддається стерилізації.
До недоліків лігніну варто залічити такі:
1. Не досить пружний і розколюється на дрібні частини.
2. При тривалому зберіганні втрачає еластичність і кришиться.
3. Легко розпадається під впливом видільного з рани.
4. При змочуванні перетворюється на суцільний пласт. Зважаючи на це, лігнін застосовують для таких ран, при перев’язуваннях яких необхідно часто змінювати пов’язку.
Види пов’язок (за характером і призначенням):
1. Прості м’які, захисні або лікувальні.
2. Давлячі (гемостатичні).
3. Нерухомі (іммобілізуючі), транспортні та лікувальні.
4. Екстензійні (пов’язки для витягування).
5. Коригуючі — для розвантаження кісток і суглобів, виправлення хибних положень.
Залежно від матеріалу, що використовується для фіксації, розрізняють:
1. М’які пов’язки (бинтові, контурні, косиночні, пращоподібні тощо).
2. Тверді пов’язки (транспортні та лікувальні шини, ортопедичні апарати, протези, корсети).
3. Пов’язки, що твердіють (гіпсові, цинк-желатинові, крохмальні, пов’язки з полімерних матеріалів).

Категорія: Хірургія | Переглядів: 6595 | Рейтинг: 0.0/0
Поділіться статтею з іншими:

Акушерство Алергологія Анатомія людини Андрологія
Анестезіологія Біоетика, біобезпека Біологія Валеологія
Венерологія Відпочинок Вірусологія Гастроентерологія
Гематологія Гігієна Гомеопатія Дерматологія
Дієтологія Ендокринологія Епідеміологія Імунологія
Інфекційні хвороби Кардіологія Косметологія Мамологія
МНС Наркологія Невідкладна допомога Неврологія
Нетрадиційна медицина Нефрологія Онкологія Ортопедія
Отоларингологія Офтальмологія Педіатрія Перша допомога
Проктологія Пульмонологія Психіатрія Психологія
Радіологія Сексологія Стоматологія Терапія
Токсикологія Травматологія Шкідливі звички Урологія
Фармакологія Фізіологія Фізична культура Флебологія
Фтизіатрія Хірургія
Корисні лінки: Медичні книги | Медичні обстеження | Анатомія людини