Десмургія

Десмургія (від грец. desmos — зв’язок, пов’язка та ergon — діло) — вчення про пов’язки та методи їх накладання для лікування уражень і ряду захворювань. Це самостійний розділ загальної хірургії. Десмургія є частиною практичної хірургії, що вивчає накладання пов’язок. Вона включає два поняття:

1. Саме перев’язувальний матеріал, що накладається безпосередньо на рану (сухі, вологі, мазеві пов’язки).

2. Зовнішню частину пов’язки, що застосовується для закріплення перев’язувального матеріалу, накладеного на рану. Пов’язка у більш широкому розумінні означає комплекс засобів, застосованих з метою захисту ран або патологічних осередків від впливу зовнішнього середовища на більш або менш довготривалий термін.

У вузькому розумінні пов’язка означає матеріал (бинт, пластир тощо), який накладається на рану для фіксації перев’язувального матеріалу з лікарськими засобами. Нарешті, термін «перев’язування» означає процес накладання або зміни лікувальної пов’язки з наступною ії фіксацією.

Початок застосування пов’язок належить до глибокої давнини. У працях Гіппократа йдеться про застосування сухих та асептичних пов’язок (ганчірочки змочували вином, галунами, солями міді) і про мазеві пов’язки (змочені оліями), дренажі тощо. 3амість пов’язок застосовували губки і сухе листя, для утримання пов’язки — липкий пластир, смоли, зовнішні пов’язки з бавовни. У стародавній Індії перев’язувальним матеріалом були бавовна, рослинні волокна тощо. На скіфській чаші (IV– III ст. до н. е.), знайденій у районі Керчі, є малюнок із зображенням чоловіка, що перев’язує рану.

У працях Цельса згадується про пов’язку, змочену оцтом, закріплену вже бинтами. Гален застосовував дренажні пов’язки з бронзових трубок.

Авіценна вперше використав гіпсокрохмальні пов’язки для лікування переломів. У середні віки застосовували пов’язки з тампонами (Ротер і Роланд), з турундами (Гої де Шоліак). У ХVIII ст. почали користуватися лейкопластирними пов’язками.

Найбільшого розвитку мистецтво десмургії набуло в ХІХ ст., чому сприяли, по-перше, численні війни цього періоду, по-друге — існуюча концепція щодо захисту рани від шкідливого впливу навколишнього середовища (спеціальна лікувально-захисна пов’язка Дж. Лістера, 1867).

Великою є заслуга М. І. Пирогова в розвитку десмургії. Він неодноразово звертався до техніки перев’язувань у своїй книзі «Початок загальної військово-польової хірургії», де відбито досвід застосування гіпсової пов’язки на полі битви.

В основу сучасної десмургії покладено класичні принципи, випрацьовані до кінця ХІХ ст. Нові досягнення науки хоча і не обійшли стороною цю стародавню сферу медицини, проте не внесли в неї принципових змін. Донині бинтові пов’язки продовжують залишатись основою десмургії.

Слід відзначити деякі загальні тенденції в розвитку десмургії. По-перше, прагнення до виготовлення для накладання пов’язок комплексних засобів, цільовим призначенням яких є забезпечення роботи медичного персоналу при масовому надходженні потерпілих.

По-друге, застосування клеючих препаратів (БФ-6, фуропласт тощо) для захисту рани від несприятливого зовнішнього впливу в процесі лікування або забезпечення надійної фіксації перев’язувального матеріалу (клеол, колодій). По-третє, заміна традиційного перев’язувального матеріалу пластичним, який забезпечує водночас як захисний ефект, так і уведення антисептиків безпосередньо в ділянку ураження за рахунок лікарських добавок до пластичної суміші (армірована целюлозна пов’язка).

По-четверте, заміна існуючих марлевих бинтів трубчастими, сітчастими бинтами, які забезпечують швидку і надійну фіксацію перев’язувального матеріалу. Перев’язування рани має на меті:

— захист рани від шкідливого зовнішнього впливу;

— запобігання повторному інфікуванню рани;

— інколи спинення кровотечі з рани;

— боротьба з інфекцією, що є у рані, засобом адсорбуючих і гігроскопічних якостей перев’язувального матеріалу.

Як довів М. Є. Преображенський (1894) у своїй книзі «Фізична антисептика», перев’язувальний матеріал, який добре адсорбує вміст рани, є одним із найсильніших способів вивільнення рани від інфекції.

Якщо відомі мета і вплив перев’язування на рану, легко можна дійти висновку, який перев’язувальний матеріал є найбільш придатним і відповідає таким вимогам:

— не подразнює рану і прилеглі до неї тканини;

— не змінює своїх якостей при стерилізації;

— не втрачає їх при довготривалому зберіганні;

— має зручну форму і, найголовніше, — високу всмоктуваність.

Таким чином, найбільш придатними для перев’язувань є вата, марля, лігнін. Ці три види перев’язувального матеріалу стійко затвердилися в хірургії.

Біла вата, що застосовується для перев’язувань, складається з довгих тонких волокон. Щоб зробити вату придатною для всмоктуючих пов’язок, її треба знезжирити. Після знежирювання слід відбілити вату в хлорній ванні і на деякий час залишити на повітрі. Після цього промити слабким розчином соляної кислоти для здійснення нейтральної реакції. Потім промити водою і висушити. Грудочка такої вати одразу тоне у воді, тому що вона швидко адсорбує воду.

Сіра, не знезжирена вата використовується в медичній практиці для захисту хворого місця від зовнішніх впливів, для компресів, підкладання під гіпсову пов’язку тощо.

Інший дуже розповсюджений перев’язувальний матеріал — марля — отримав свою назву від міста походження (м. Марлі на півночі Франції), де її вперше було виготовлено. Марля — це м’яка бавовняна тканина, виготовлена із знежиреної вати.

Існує багато сортів марлі, у медичній практиці застосовуються два-три види, які мають відповідати ряду вимог.

Для перев’язувань придатна лише знежирена марля, яка здатна вбирати рідину.

У медичній практиці застосовують два сорти марлі: марля перев’язувальна менш густа, яка містить на 1 см2 7×8 ниток, і марля для пов’язок більш густа, яка містить 14×14 або 17×17 ниток на 1 см2. Перша швидше вбирає рідину, друга — повільніше, однак вона міцніша за першу.

Лігнін — це механічно й хімічно оброблена деревина хвойних і листяних дерев. Колір лігнін має жовто-білий. Він всмоктує вологу, гній, легко піддається стерилізації.

До недоліків лігніну варто залічити такі:

1. Не досить пружний і розколюється на дрібні частини.

2. При тривалому зберіганні втрачає еластичність і кришиться.

3. Легко розпадається під впливом видільного з рани.

4. При змочуванні перетворюється на суцільний пласт. Зважаючи на це, лігнін застосовують для таких ран, при перев’язуваннях яких необхідно часто змінювати пов’язку.

Види пов’язок (за характером і призначенням):

1. Прості м’які, захисні або лікувальні.

2. Давлячі (гемостатичні).

3. Нерухомі (іммобілізуючі), транспортні та лікувальні.

4. Екстензійні (пов’язки для витягування).

5. Коригуючі — для розвантаження кісток і суглобів, виправлення хибних положень.

Залежно від матеріалу, що використовується для фіксації, розрізняють:

1. М’які пов’язки (бинтові, контурні, косиночні, пращоподібні тощо).

2. Тверді пов’язки (транспортні та лікувальні шини, ортопедичні апарати, протези, корсети).

3. Пов’язки, що твердіють (гіпсові, цинк-желатинові, крохмальні, пов’язки з полімерних матеріалів).