Медичні терміни: А Б В Г Д Е Є Ж З І Ї Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Ю Я

Статистика




На порталі: 1
З них гостей: 1
І користувачів: 0
Імунопрофілактика інфекційних хвороб

Імунопрофілактика інфекційних хвороб

 

У системі протиепідемічних заходів саме створення несприйнятливості населення до інфекційних хвороб посідає одне з найважливіших місць. Імунопрофілактика є традиційним науково обґрунтованим засобом зниження захворюваності та ліквідації інфекційних хвороб. Стратегія ВООЗ щодо зниження смертності й захворюваності на інфекційні хвороби, насамперед серед дітей, передбачає обов'язкове впровадження ефективної специфічної імунізації населення. Виконання програм імунізації зумовило значні успіхи у боротьбі з інфекційними хворобами. У результаті проведення імунопрофілактики в світі було ліквідовано натуральну віспу. Впровадження англійським лікарем Едуардом Дженнером , щеплень проти вісп було визнано разом із відкриттям пеніциліну в подальшому найзначнішими відкриттями у світовій медицині. Було досягнуто значних успіхів у зменшенні захворюванності на сказ зхавдяки фундаментальним працям видатного французького вченого Луї Пастера (мал. 7, див. кольорову вклейку), захворюванності на чуму — завдяки героїчним дослідженням видатного українського вченого Данила Заболотного (мал. 8, див. кольорову вклейку) та ін. ВООЗ на сьогодні проводить програму світової ерадикації поліомієліту. У більшості країн Європи, у тому числі й в Україні, ліквідовано також правець новонароджених, місцеві випадки поліомієліту. Найближчим часом ВООЗ ставить завдання досягти повної елімінації кору в Європейському регіоні, суттєво знизити показники захворюваності на дифтерію, епідемічний паротит, кашлюк, краснуху, а також зменшити циркуляцію вірусу гепатиту В і ВІЛ. Нині у розвинених країнах світу проводять імунізацію проти менінгококової інфекції, вітряної віспи, цервікального раку папіломавірусної етіології.
Провідними виконувачами програм імунопрофілактики є лікарі первинної ланки медичної допомоги (сімейні лікарі, педіатри), які повинні мати хороші знання і професійне вміння щодо правильної організації й проведення профіїак-тичних щеплень.
Імунопрофілактика ґрунтується на здатності імунної системи організму відповідати специфічною (імунологічною) реакцією на генетично чужорідні речовини (антигени) і внаслідок цього створювати захист від того чи іншого інфекційного захворювання.
Імунний захист забезпечує імунна система організму. Структурно і функціонально її умовно поділяють на клітинну (клітинний Імунітет) і гуморальну (гуморальний імунітет) ланки. Специфічними формами реагування імунної системи є утворення антитіл, вріникнєння реакції гіперчутливості [—IV типів, формування імунологічної пам'яті Т- і В-лімфоцитів та імунологічної толерантності, активація фагоцитозу і компонентів системи комплементу, утворення інтерферонів.
Гуморальний імунітет — це несприйнятливість організму до тієї чи іншої інфекції, яка зумовлена наявністю специфічних антитіт, імуноглобулшів, що утворюються у відповідь на чужорідні антигени і здатні специфічно з ними взаємодіяти. У відповідь на більшість антигенів утворюються спочатку антитіла субкласу ЬіМ, а потім — Антитіла виступають одним із основних специфічних факторів імунітету, функцією яких с знешкодження антигенів шляхом зв'язування їх у комплекс антиген—антитіло. Розрізняють природний і штучний імунітет. Кожен із них, у свою чергу, поділяється на активний і пасивний.
Імунітет природний видовий вроджений — пе видоспепифічна вроджена резистентність до збудника певного захворювання, яка виникає в процесі філогенезу на генетичному рівні. Він передається особам певного виду із покоління в покоління і забезпечує неможливість виникнення захворювання, наприклад, резистентність людини до вірусу чуми собаки та ін.
До вродженого пасивного імунітету належить імунітет новонароджених, коли дитина отримує антитіїа субкласу І§С від матері через плаценту в період впутріш-ньоутробного розвитку. Він зберігається впродовж 3—12 міс. залежно від специфічності антитіл і напруженості материнського імунітету. Набутий природний активний імунітет формується після перенесених інфекційних захворювань або безсимптомного інфікування їх збудниками (латентна імунізація).

Набутий штучний активний імунітет виникає в результаті імунізації вакцинами або анатоксинами, при цьому в організмі відбуваються специфічні імунні реакції на антигени, які входять до складу вакцин.
Набутий штучний пасивний імунітет формується внаслідок введення в організм антитіл у вигляді імунних сироваток, імуноглобулінів, плазми, які майже відразу захищають віл інфекції. Такий імунітет менш стійкий і не такий тривалий, як активний.
При первинній імунній в'щпов'щі на введення вакцини утворюється певна кількість "довговічних" Т- і В-лімфоцитів (клітин імунологічної пам'яті), які зберігають інформацію про антиген і в разі повторного його потрапляння до організму (ревакцинації) зумовлюють формування вторинної імунної відповіді. Остання характеризується вищим афінітетом антитіл (тобто міцністю зв'язку між антигеном Й антитілом) і наявністю переважно антитіл класів і 1^, які утворюються швидше й інтенсивніше.
Повторне щеплення є основою для досягнення тривалого і напруженого імунітету проти більшості інфекцій. Інтервал між вакцинаціями не повинен бути менше ніж 1 міс. Тривалість імунітету проти дифтерії і правшт після 4 доз АКДП-вакцини — близько 5 років, тому дуже важливо своєчасно вводити бустсрні дози вакцин.
Розвиток імунної відповіді на введення вакцин має три фази: латентну, фазу зростання і фазу зниження. Латентна фаза триває від моменту щеплення до появи специфічних антитіл, цитотоксичних клітин та ефекторів пперчутливості вповільненого типу у крові і може становити від кількох діб до 2 ттгж. Фаза зростання характеризується збіїьшенням титрів антитіл і Т-лімфоцитів і може тривати від 4 днів до 4 тиж. Швидке зростання рівня специфічних антитіл відбувається при введенні живої корової вакцини (перші 3—4 дні). Це дає змогу' використовувати корову вакцину для екстреної профілактики кору в осередку протягом 3 днів після контакту з хворим. Фаза зниження розвивається після досягнення максимального титру антитіл, причому спочатку відносно швидко, потім повільно протягом кількох років чи десятиліть. Якщо зниження протективних антитіт сягає критичного рівня і в цей час відбувається інфікування відповідним збудником, то можливий розвиток захворювання. При повторному введенні певного антигену латентна фаза і фаза зростання скорочуються, а фаза зниження стає тривалішою.
Вакцинація може складатися із серії щеплень із мінімальним інтервалом. З метою ревакцинації, як правило, вводять одну дозу вакцини. Живі вірусні вакцини розраховані на розмноження вакцинного (атснуйованого) вірусу в клітинах організму іцеплених осіб, шо формує стійкий імунітет уже після першого введення вакцини.
Медичні імунобіологічні препарати, які використовують для імунопрофілактики, поділяють на вакцини, сироватки, імуноглобуліни.
Вакцини — це препарати, які виготовляють із мікроорганізмів, їхніх антигенів і токсинів; розрізняють живі й інактивовані (вбиті) вакцини. Ісігують також вакцини з антигенних компонентів мікроорганизмів (хімічні поліцукридні, суб-одиничні вакцини, анатоксини) і геино-іігженерні (рекомбінантні) вакцини. На стадії розроблення знаходяться генетичні вакцини (ДНК-вакцини) і синтетичні вакцинні препарати.
Корпускулярні живі вакцини - імунопрепарати, шо містять штами збудників інфекційних хвороб, які втратили здатність спричинювати захворювання, але зберегли високі імунологічні властивості. Живі вакцини одержують шляхом ослаблення (атенуаиії) патогенності збудника в результаті послідовних пасажів його через культуру тканин або організм тварин. Вакцинні штами зберігають здатність приживлюватися й розмножуватися у місці введення, а згодом — у регіонарних лімфатичних вузлах і внутрішніх органах; це забезпечує створення стійкого й тривалого імунітету, що за напруженістю наближується до післяінфекційного. Вакцини із живих мікроорганізмів використовують для імунізації проти туберкульозу (БЦЖ), поліомієліту, кору, паротиту, краснухи, вітряної віспи, жовтої гарячки та інших хвороб.
Корпускулярні вбиті (інактивовані) вакцини готують із іиактивованих штамів бактерій і вірусів, що мають повний набір необхідних антигенів. Для інактивації збудників застосовують хімічні й фізичні чинники. Висушування вакцин забезпечує високу стабільність препаратів, знижує концентрацію в них деяких речовин (формаліну, фенолу). Інактивовані вакцини використовують проти кашлюку', поліомієліту, сказу, холери, Hib-інфекції (Haemophilus mfluenze типу b), черевного тифу і паратифів, кліщового енцефаліту та інших інфекцій.
Хімічні, або компонентні, вакцини — це імунологічні препарати, які містять певні компоненти мікроорганізмів або продукти їх життєдіяльності, що мають антигенні властивості. Хімічні поліцукридні вакцини використовують проти менінгококової інфекції, черевного тифу, субодиничні — проти грипу та інших інфекцій.
Анатоксини (токсоїди) випускають у вигляді монопрепаратів (дифтерійний, правцевий, стафілококовий та ін.) й асоційованих препаратів (дифтерійно-правцевий). На введення анатоксину формується лише антитоксичний імунітет, який, однак, не забезпечує повний захист від інфікування і не запобігає виникненню бактеріоносійства (наприклад, збудника дифтерії). Для досягнення напруженого антитоксичного імунітету потрібна не менше ніж дворазова вакцинація і ревакцинація препаратами цієї групи. їхній профілактичний ефект сягає 96—100 % і зберігається впродовж кількох років. Важливою особливістю анатоксинів є збереження тривалої дугунологічної пам'яті, тому при введенні їх удруге особам, щепленим 10 років тому і раніше, відбувається швидке утворення антитоксину у високих титрах (за типом вторинної імунної відповіді).
Генно-інженерні (рекомбіналтні) вакцини — це препарати нового покоління. Білкові антигени таких вакцин продукують трансгенні організми (дріжджові гриби, кишкова паличка тощо), які містять вбудований геп, перенесений із геному патогенного мікроорганізму. Рскомбінантні вакцини мають низьку реактогенність і досить високу стабільність, до них належить вакцина проти ВГВ. У стадії розроблення знаходяться рекомбінантні вакцини проти кору, малярії, сказу та ін. За кількістю компонентів їх поділяють на моновалентні (моновакцини) і полівалентні (гетра-, пента-, гексавакцини). Полівалентні вакцини виготовляють у вигляді суміші імунізувальних компонентів кількох збудників, анатоксинів або різних серологічних типів одного збудника. Перевага їх над моновакцинами полягає в тому, що при введенні в організм одного полівалентного препарату імунітет виробляється одразу проти кількох інфекційних хвороб. Прикладом таких вакцин є: АКДП (вакцина проти дифтерії, правця, кашлюку), АКДП + іпактивована поліомієлітна вакцина та ін. Наукові дослідження підтверджують, що імунна система дитини справляється з антигенним навантаженням при одночасному введенні комбінованих препаратів, що підтверджується індукцією захисних рівнів антитіл до всіх антигенних компонентів полівалентних вакцин.
Планове щеплення є ефективним засобом запобігання розвитку багатьох інфекцій.
Для створення пасивного імунітету широко використовують специфічні іму-ноглобуліни і специфічні сироватки. Ці препарати виготовляють із крові гіпер-імунізованих тварин (гетерогенні) або людей (гомологічні, або алогенні), що перенесли в минулому шфекційну хворобу, або із крові спеціально імунізованих волонтерів. Нині для екстреної профілактики і лікування застосовують такі анти-вірусні й антибактерійні препарати: гетерогенну ППС і ПБС; нормальний імуно-глобулін для профілактики ВГА, кору, червоної висипки, кашлюку; імуноглобулі-ни антистафілококовий, протигрипозний, антирабічний та ін. Перед уведенням гетерогенних сироваток й імуноглобулінів обов'язково визначають індивідуальну чутливість організму до чужорідного білка шляхом внутрішньо шкірної проби. Слід уникати безпідставного повторного призначення імуноглобулінів, у тому числі й гомологічних, оскільки при цьому є ризик сенсибілізації організму чужорідними білками, що може призвести до алергійних реакцій і ускладнень.
Профілактичні щеплення в Україні проводять усім особам відповідного віку за відсутності клінічних протипоказань. Згідно із законами України "Про забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення" від 24.02.1994 р. (ст. 27) і "Про захист населення від інфекційних хвороб" від 06.04.2000 р. (ст. 12), населення підлягає обов'язковій імунізації проти туберкульозу, кору, дифтерії, кашлюку, поліомієліту, правця.
Згідно з Наказом МОЗ України "Про порядок проведення профілактичних щеплень в Україні та контроль якості й обігу медичних імунобіологічних препаратів" № 48 від 03.02.2006 р., розрізняють щеплення за віком, станом здоров'я; щеплення, які проводять на ендемічних територіях і за епідемічними показаннями; рекомендовані щеплення. Відповідно до Календаря щеплень планову загальну імунізацію проводять проти туберкульозу, поліомієліту, кашлюку, дифтерії, правця, кору, червоної висипки, епідемічного паротиту, НіЬ-інфекції та ВГВ, тобто проти 10 інфекційних захворювань.
Післявакцинальні реакції й ускладнення. Післявакцинальний період найчастіше має безсимптомний перебіг. Проте у 5—30 % щеплених осіб можуть виникнути допустимі вакцинальні реакції.
Післявакцинальні реакції — це клінічні й лабораторні ознаки нестійких патологічних (функціональних) змін в організмі, що виникають у зв'язку із проведенням щеплення, наприклад, підвищення температури тіла після щеплення від ірипу.
Післявакцинальні ускпаднення — це стійкі функціональні й морфологічні зміни в організмі, що виходять за межі фізіологічних коливань і призводять до значних порушень стану здоров'я шешіеної особи. Вони частіше розвиваються або в перші 24 гол після введення вакцини (реакції негайного типу), або в період розпалу вакцинального пронесу — у перші 1—2 дні після введення інактивованих вакцин і з 5-го по 14-й день — після введення живих вакцин. Але такі ускладнення, як енцефаліт, вакциноасоційований паралітичний поліомієліт, синдром Гієна—Барре, після щеплення відповідними вакцинальними препаратами можуть проявитися протягом 30—40 діб.

Для запобігання післявакцинальним реакціям й ускладненням слід дотримуватися таких загальних правил;
1. Проводити щеплення лише зареєстрованими в Україні вакцинами і чітко виконувати інструкції із застосування кожного препарату.
2. Обов'язково дотримуватися умов "холодового ланцюга" за температури 2—8 °С під час транспортування, зберігання і використання вакцин.
3. Щеплення повинні проводити спеціально підготовлені медичні працівники у кабінетах щеплення з дотриманням установлених санітарно-протиепідемічних правил і норм.
4. Проводити щеплення лише одноразовим шприцом.
5. Перед вакцинацією необхідно з'ясувати анамнез щеплень, провести лікарський огляд і термометрію.
6. Проводити щеплення у положенні лежачи з метою запобігти знепритомнен-ню, з подальшим наглядом за пацієнтом упродовж 30 хв після вакцинації", а також через 1—2 доби в організованому колективі.

Категорія: Інфекційні хвороби | Переглядів: 2851 | Рейтинг: 0.0/0
Поділіться статтею з іншими:

Акушерство Алергологія Анатомія людини Андрологія
Анестезіологія Біоетика, біобезпека Біологія Валеологія
Венерологія Відпочинок Вірусологія Гастроентерологія
Гематологія Гігієна Гомеопатія Дерматологія
Дієтологія Ендокринологія Епідеміологія Імунологія
Інфекційні хвороби Кардіологія Косметологія Мамологія
МНС Наркологія Невідкладна допомога Неврологія
Нетрадиційна медицина Нефрологія Онкологія Ортопедія
Отоларингологія Офтальмологія Педіатрія Перша допомога
Проктологія Пульмонологія Психіатрія Психологія
Радіологія Сексологія Стоматологія Терапія
Токсикологія Травматологія Шкідливі звички Урологія
Фармакологія Фізіологія Фізична культура Флебологія
Фтизіатрія Хірургія
Корисні лінки: Медичні книги | Медичні обстеження | Анатомія людини