Специфічний імунітет

В. Янг загинув, так як він приїхав з США і не мав імунітету проти жовтої лихоманки. Тепер стало остаточно ясно, що для успішної боротьби з хворобою у людей, які ризикують заразитися, обов'язково повинен бути специфічний імунітет, тобто достатню кількість антитіл проти вірусу.

У 1929 році трагічний список жертв Жовтого Джека поповнився ще двома членами експедиції рокфеллерівського інституту, намагалися виділити вірус жовтої лихоманки в Бразилії. Загинули мікробіолог Р. Льюїс і ентомолог Т. Хэйн. Це прискорило пошуки засобів, які могли б захистити лабораторних працівників від смертельної небезпеки, подстерегавшей їх щодня, поки вони готувалися до головного етапу роботи: створення вакцини проти жовтої лихоманки.

У цьому ж році М. Финдлей і його співробітники з дослідницької лабораторії Веллком поблизу Лондона приготували з печінки і селезінки мавп, хворих жовтою лихоманкою, першу експериментальну вакцину. Вірус в цій вакцині був убитий формаліном. Вчені дали вакцину здоровим мавпам і через дві-три тижні виявили в їх крові антитіла. Сироватку крові цих мавп, що містила антитіла, ввели новим мавпам, а потім заразили їх вірусом жовтої лихоманки. І ось перший справжній успіх, якого так довго чекали вчені: мавпи не захворіли, антитіла надійно захищали від жовтої лихоманки.

Такі ж захисні антитіла містилися і в крові людей, що хворіли раніше жовтою лихоманкою. Так як серед лабораторного персоналу продовжували спостерігатися випадки захворювання, сироватки перехворіли жовтою лихоманкою людей стали використовувати для захисту від лабораторного зараження і для лікування хвороби, якщо зараження все-таки відбулося.