Парентеральне уведення лікарських засобів

Внутрішньошкірне уведення лікарських речовин. Для цього краще використовувати передню поверхню передпліччя. Голку вводять тільки до рогового шару шкіри. Внутрішньошкірно можна увести тільки 0,1 мл розчину. Після уведення на шкірі утворюється горбочок у вигляді лимонної скоринки.

Підшкірне уведення застосовується для швидкої дії лікарської речовини. Найбільш зручними для підшкірного уведення є такі ділянки: зовнішня поверхня плеча або променевий край передпліччя, підлопатковий простір, передньозовнішня поверхня стегна, бокова поверхня черевної стінки і нижня частина пахової ділянки.

Внутрішньом’язові ін’єкції роблять на таких ділянках: зовнішній верхній квадрант сідниць (пам’ятати про сідничний нерв, який проходить у внутрішніх квадрантах сідниць), м’язові стегна (зовнішня його поверхня), прямі м’язи живота та ін.

Внутрішньовенне уведення лікарських речовин. Техніка така ж, як при кровопусканні. Найчастіше для внутрішньовенного уведення використовуються вени ліктьового згину, рідше — вени на кисті або підключичні вени. Для уведення великої кількості рідини застосовують одноразові системи. У вену рідину можна уводити струминно.

Венесекція зараз застосовується рідко. Це вже маленька операція, і виконується вона хірургами за умов операційної.

Плевральна пункція виконується з діагностичною і лікувальною метою. Для діагностичної пункції застосовується 20-грамовий шприц і голка завдовжки 7–10 см з просвітом 1–1,2 мм і круто скошеним кінцем. Готуються до пункції, як до операції. Хворий сидить на стільці обличчям до спинки, руки складені попереду себе на грудях. Пункцію проводять у 7–9-му міжребер’ї за середньою підпахвовою лінією справа або зліва, можна і в інших міжреберних проміжках залежно від мети обстеження.

Пункція черевної порожнини — дуже важливий діагностичний і лікувальний метод. Для неї застосовують таку ж голку, як і для пункції грудної порожнини, проводять таку ж старанну асептику. Пункцію роблять, як правило, трохи нижче від пупка за середньою лінією.

Парацентез — більш складна пункція черевної порожнини за допомогою спеціального приладу — троакара. Устрій троакара такий: циліндр діаметром 0,3–0,5 см, усередині його на ручці — спис, що виступає за циліндр на 2–3 мм. Після дезинфекції шкіри її знеболюють разом з клітковиною, скальпелем розсікають тільки шкіру і уводять троакар у черевну порожнину обертальними рухами. Тримають троакар пальцями, як спис. Після уведення в черевну порожнину з нього виймають спис. Крізь троакар можна увести «шарячий» катетер або рідину.

Пункція суглоба — проста маніпуляція, але вона потребує найсуворішої асептики. Пунктують суглоб на ділянці, де не має магістральних судин і нервів. Пункцію проводять для діагностики і уведення у суглоб лікарських речовин.

Пункція сечового міхура проводиться при гострій затримці сечі. Це екстрена або невідкладна маніпуляція, і нею повинен володіти кожен лікар, незалежно від спеціальності. Товстою голкою пунктується сечовий міхур за середньою лінією над лобком, шкіру зміщують набік. Дотримання асептики й проведення знеболювання є обов’язковими.

Обстеження пульсу. Елементарна медична маніпуляція. Пульс обстежується у сидячого або лежачого хворого 2–4 пальцями кисті. Не можна вимірювати пульс одним пальцем (при цьому чути свій пульс). Обстежують частоту, ритм, напруження і наповнення пульсу. Підрахунок ведуть упродовж 30 с або 1 хв.

Вимірювання артеріального тиску. Найрозповсюдженішим є метод Короткова за допомогою апарата Ріва — Рочі. Останнім часом, щоправда, більшість лікарів вимірюють артеріальний тиск за допомогою різних сфігмоманометрів. До них вмонтовано стрілку, що вказує артеріальний тиск. Вони є більш зручними, портативними. Техніка вимірювання: хворий сидить або лежить, манжетку накладають на 5 см вище за ліктьовий згин. Стето- або фонендоскопом слухають удари пульсу над ліктьовою артерією. При їх зникненні починають повільно випускати повітря з манжетки. Коли з’являються удари пульсу — це систолічний тиск, надалі продовжують випускати повітря до зникнення тонів — це діастолічний тиск.

Вимірювання венозного тиску проводять за допомогою апарата Вальдмана. Пунктується або ліктьова, або підключична вена і з’єднується з апаратом. Венозний тиск вимірюють у міліметрах водного стовпчика. В нормі ЦВТ змінюється від 50 до 100 мм водного стовпчика. Хворий під час обстеження повинен лежати.

Мазок із зіва. Хворий широко розкриває рот. Шпателем притискають корінь язика. Стерильним тампоном протирають мигдалики, потім задню стінку глотки і дужки. Край пробірки, куди поміщають тампон, обпалюють.

Зондування шлунка застосовується для обстеження шлункового соку, штучного харчування і промивання шлунка. Для цього використовують товстий і тонкий шлункові зонди. Якщо застосовується товстий зонд — вміст шлунка витікає сам, припромиванні тонким зондом його треба видобувати за допомогою шприца Жане або «Рекорд». Товстий зонд уводиться крізь рот, тонкий також можна увести крізь рот, але частіше уводиться крізь ніс, тоді він менше подразнює глотку і немає позивів до блювання. Набір предметів для промивання шлунка:

лійка на 1–1,5 л, товстий шлунковий зонд (завдовжки до 1,5 м), глек із водою або шприц Жане, розчини (вода, 2%-й розчин соди, 0,1%-й розчин КМnO4 (блідо-рожевий), клейончатий фартух, відро для змивних вод. Техніка виконання: хворий сидить, обпершись на спинку стільця, голова нахилена вперед, коліна розведені, перед промиванням шлунка хворого слід психологічно настроїти і старанно пояснити йому зміст здійснюваного, що повинен робити сам хворий, а що робитиме лікар. Розраховується глибина уведення шлункового зонда за відстанню від різців до пупка плюс ширина долоні хворого.

Підкладне судно застосовують для випорожнення сечового міхура й кишечника у лежачих хворих. Бувають емальовані та гумові судна. Перед поданням хворому судно ополіскують гарячою водою. Медична сестра лівою рукою, підведеною під крижі, допомагає хворому трохи піднятися, а правою рукою між розведеними ногами підводить підкладне судно під сідниці. Забирають судно обережно, щоб не розлити його вміст на постіль, одразу судно накривають клейонкою або газетою і виносять до туалетної кімнати. Після акту дефекації хворого треба підмити.

Газовідвідна трубка застосовується при метеоризмі, затримці випорожнення кишечника і газах, що трапляється доволі часто у хворих після оперативних втручань. Для цього користуються м’якою гумовою товстостінною трубкою завдовжки 30–50 см, діаметром 3–4 см. На тій частині, яку буде введено до прямої кишки, необхідно зробити декілька перфораційних отворів. Газовідвідну трубку кип’ятять, змащують стерильним вазеліном чи іншим жиром; у хворого розводять сідниці й обережними рухами уводять трубку в анус так, щоб зовні виступало 5–6 см. Зовнішній кінець трубки обертають ватою або марлею. Можна опустити його в підкладне судно з водою. Тримають газовідвідну трубку в прямій кишці не більше за 2 год (щоб уникнути пролежнів).

Клізми. У здорових людей кишечник випорожняється раз на день. Після операції у хворих часто бувають запори, в цих випадках, якщо немає протипоказань, дають проносне або роблять клізми. Також кишечник слід очистити перед рентгенографічним обстеженням, операціями, пологами й абортами. Клізма — це уведення рідини в нижній відділ товстого кишечника. Клізми бувають очищувальними, сифонними, харчувальними, лікарськими і крапельними.

Очищувальна клізма складається з кружки Есмарха (емальована ємкість на 1–2 л), на яку напинається гумовий шланг діаметром 1 см і завдовжки 1,5 м. На кінці є вентиль і наконечник (скляний, ебонітовий або пластмасовий) завдовжки 8–10 см. 

Очищувальна клізма складається з кружки Есмарха (емальована ємкість на 1–2 л), на яку напинається гумовий шланг діаметром 1 см і завдовжки 1,5 м. На кінці є вентиль і наконечник (скляний, ебонітовий або пластмасовий) завдовжки 8–10 см.

Техніка виконання процедури: хворий лежить на лівому боці з зігнутими і приведеними до живота ногами, рідше на спині (післяопераційні хворі). Ємкість і гумова трубка заповнюються водою, наконечник змащується вазеліном, розводяться сідниці, і наконечник уводять завглибшки 5–6 см. Наконечник уводять спочатку вверх і вперед, а потім повертають до крижів. Його треба уводити акуратно, щоб не травмувати гемороїдальні вузли, якщо вони є, і слизову. Кружку Есмарха після відкриття вентиля піднімають уверх на 1 м, в деяких випадках доводиться доливати в кружку 1–2 л води, постійно пильнуючи, щоб до кишечника не потрапило повітря. Після уведення води хворий має утримати її протягом 10 хв, лежачи на спині, і лише після цього випрожняє кишечник у сечоприймач або унітаз. У деяких випадках доводиться пальцем видобувати з ампули прямої кишки кал, що запікся. Для посилення дії клізми у воду додають трохи дитячого мила, 2–3 ложки олії або гліцерину, 1–2 ложки кухонної солі, 30–40 мл 3%-го перекису водню, настій ромашки з коренем валеріани й ін. Температура води має бути близько 20 °С.

Сифонна клізма. Коли не допомагає очищувальна клізма, застосовується сифонна. Вона спрацьовує за принципом сполучених ємкостей. Устрій: лійка, гумова трубка завдовжки 1,5–3 м, діаметром 1,5–2 см з контрольним склом, без наконечника. Для цього краще застосовувати товстий шлунковий зонд. Температура води 38 °С. Положення хворого таке ж, як при очищувальній клізмі. Уводять кінець зонда якнайдалі до сигмовидної кишки, контролюючи його положення в прямій кишці вказівним пальцем. Лійка опускається, наповнюється водою і повільно піднімається на 1–1,5 м. По мірі виходу рідину в лійку доливають. Як тільки хворий занепокоїться, лійку опускають і нахиляють, зливаючи у відро рідину, що виходить. Так повторюють кілька разів, кількість води на сифонну клізму — до 10 л.

Лікарські клізми бувають загальними і місцевими. Мікроклізма — 50–100 мл розчину, температура не менша за 40 °С. Перед лікарською клізмою роблять очищувальну. В мікроклізмах хворому уводять знеболювальні, заспокійливі, протисудорожні, снотворні речовини. При довготривалому введенні лікарських речовин застосовують крапельний метод уведення, і клізма називається крапельною. Швидкість уведення — 60–80 крапель за 1 хв. На добу можна уводити близько 3 л рідини. Харчувальні клізми застосовуються тоді, коли хворих не можна годувати звичайними методами. Харчувальні розчини уводять до прямої кишки крапельним методом (вода, амінокислоти, спирт, глюкоза). Обсяг харчувальної клізми — 250 г, температура — 38–40 °С, один-два рази на день.

Катетеризація сечового міхура застосовується при затриманні сечовипускання. Проводити її можна після того, як використано спроби рефлекторного випорожнення сечового міхура.

Катетеризація — це уведення катетера в порожнину сечовогоміхура. Це небезпечна маніпуляція, нею має володіти кожен лікар. Катетери бувають м’якими — гумовими і твердими — металевими, жіночими і чоловічими. Перед застосуванням катетера його обов’язково дезинфікують. Металевий катетер складається з рукоятки, стрижня і дзьоба з двома отворами. Чоловічий катетер має довжину 30 см, жіночий — 12–15 см і дзьоб у нього менш зігнутий. Техніка уведення катетера в жінок: жінку спринцюють, лівою рукою розводять статеві губи, а правою уводять катетер крізь зовнішній отвір сечоводу в сечовий міхур. Металевий катетер тримають рукою, гумовий — пінцетом. У жінок катетеризація відносно не складна, у чоловіків — важка. Довжина сечовипускального каналу у чоловіків — 20–25 см і в ньому є два фізіологічних звуження. Техніка виконання: хворий лежить на спині, між ногами розташовують сечоприймач. У ліву руку між 2-м і 3-м пальцями беруть головку статевого члена, дезинфікують її сулемою або спиртом. Правою рукою за допомогою пінцета уводять гумовий катетер, продезинфікований і змащений рідким вазеліном.

Утримується катетер за допомогою 5-го пальця кисті. Техніка катетеризації металевим катетером: лівою рукою беруть член за головку, пряма частина катетера спрямована до пупка, а дзьоб униз. Натягують член на катетер так, щоб дзьоб увійшов у нього повністю. Після цього катетер піднімається вертикально вверх. Орієнтуються за вушками, які знаходяться на рукоятці. Великого зусилля вживати не слід, тому що можна спричинити кровотечу внаслідок утворення хибного ходу.