Хіміко-паразитна теорія виникнення карієсу

У 1884 р. німецький дослідник, американець за походженням, В. Міллер (W.D. Miller) опублікував результати своїх дослід­жень щодо одержання експериментального карієсу. Для цього він шматочки зубів і не уражені карієсом зуби поміщав у суміш слини, добре пережованих хліба, м'яса та 2 — 4 % цукру і витри­мував у термостаті за температури 37 °С протягом 3 міс. Після закінчення цього терміну на інтактних (здорових) зубах виника­ли ділянки демінералізації емалі, що дуже нагадували клінічні прояви карієсу. Він же досліджував мікрофлору порожнини рота у хворих на карієс і довів, що деякі мікроорганізми, ферментую­чи залишки їжі, зокрема вуглеводи, здатні виробляти кислоти. На підставі цих досліджень В. Міллер (1884) сформулював хіміко-паразитарну теорію карієсу. 

На його думку, каріозний процес є наслідком поєднаної дії на зуб кислот і мікроорганізмів і відбувається в два етапи: 1) демі-нералізація твердих тканин зуба під дією кислот і 2) мікробне руйнування. На першому етапі в процесі молочнокислого бродіння мікроорганізми, що утворюють кислоту, ферментують вуглеводи, особливо легко й охоче моно- і дисахариди (глюкозу, сахарозу), внаслідок чого утворюються органічні кислоти (молочна, піровиноградна, яблучна, оцтова тощо). Ці кислоти демінералізують емаль і дентин — розчиняють неорганічну субстанцію твердих тканин зубів. Але щоб відбулася демінералізація, на думку авто­ра, необхідне досить значне зниження реакції ротової рідини — до рН 4,5 і нижче. Емаль у такому разі може зруйнуватися прак­тично цілком, оскільки в ній міститься дуже незначна кількість органічних речовин. Для руйнування дентину дії лише кислот недостатньо, тому що він містить до ЗО % органічних речовин. 

Далі починається другий етап розвитку каріозного процесу — лізис органічної речовини дентину протеолітичними фермента­ми мікроорганізмів. В. Міллер вважав, що для виникнення карієсу, крім локаль­ної дії мікроорганізмів на тканини зуба, необхідна також і не­сприятлива дія низки інших чинників. До них він відносив ха­рактер харчування (особливо переважання в їжі легкозасвоюва­них вуглеводів, наявність у ній різних мінеральних речовин), якість і кількість виділеної слини, спадкові чинники, умови формування твердих тканин зубів, соціальні умови тощо. 

Хіміко-паразитарна теорія карієсу мала велику кількість позитивних сторін, досить повно й вдало пояснювала низку клінічних аспектів каріозного процесу. Поряд із цим у ній було багато нез'ясованого, наприклад, положення про необхідність зни­ження рН слини до 5,0 — 4,5 для демінералізації емалі. Крім того, морфологічними дослідженнями зубів з експериментальни­ми вогнищами карієсу не підтверджено повної ідентичності з каріозним процесом у порожнині рота. У теорії не враховували інші біологічні аспекти, наприклад, наявність процесів обміну у твердих тканинах зубів, оскільки В. Міллер розглядав емаль зуба як мінералоподібну структуру. Проте теорія викликала ба­гато дискусій серед стоматологічної громадськості, критичних за­уважень тощо. У цілому вона відображала існуючий на той час рівень розвитку науки і дала потужний поштовх для наступних ретельних клінічних та експериментальних досліджень. Надалі прихильниками цієї теорії вона була приведена в досить струнку систему й отримала експериментальне і клінічне підтвердження.