Норицею (fistula; син. фістула) називається відсутній у нормі патологічний хід у тканинах, що являє собою вузький канал, вистелений епітелієм або грануляціями, і з’єднує орган, природну або патологічну порожнину з поверхнею тіла або між собою. Якщо канал з’єднує порожнистий орган або яку-небудь порожнину з поверхневими покривами, його називають зовнішньою норицею. Якщо патологічний хід з’єднує між собою порожнисті органи, його називають внутрішньою норицею. Останню слід відрізняти від співустя, накладеного штучно з лікувальною метою, яке називається анастомозом.

Нориці поділяють також на природжені, які виникають внаслідок порушення ембріонального генезу (вади розвитку), і  набуті, причиною яких можуть бути травми, пухлини, запальні захворювання. Нориці також бувають результатом оперативного втручання, яке закінчилося штучним формуванням зовнішньої нориці і є проміжним або кінцевим етапом оперативного лікування. Наприклад, накладання гастростоми, ентеро- і колостоми, цистостоми.

За будовою нориці поділяються на трубчасті, стінки яких вкриті грануляціями, і губовидні, стінки яких вистелені епітелієм. Трубчасті, чи гранулюючі, нориці зсередини вкриті грануляційними тканинами по всій довжині каналу, мають тенденцію до самостійного закриття. Губовидні, чи епітелізовані, нориці вкриті епітелієм, який безпосередньо переходить в епідерміс навкружного шкірного покриву. Такі нориці не схильні закриватися самовільно і потребують оперативного висічення та закриття.

Нориці розрізняють також за характером виділень: слизові, гнійні, сечові, жовчні, калові, слинні, лікворні. У секреті нориці нерідко можуть бути виявлені патологічні елементи, які допомагають визначити діагноз (мікобактерії туберкульозу, актиномікозні друзи, секвестри кісток, злоякісні клітини). Виділення з нориці, потрапляючи на шкіру, може спричинити її подразнення, мацерацію і утворення виразок, що спостерігається при дуоденальних, тонкокишкових та панкреатичних норицях. Кожна зовнішня нориця має зовнішнє шкірне устя, канал та внутрішнє устя. Деякі нориці не мають каналу, оскільки стінка органа може досягати рівня шкіри або навіть виступати над нею, утворюючи губу.

Губовидні нориці можуть бути повними, якщо вміст органа, наприклад кишки, виділяється назовні, та неповними, за яких вміст органа лише частково виділяється крізь просвіт нориці. Для розвитку губовидної нориці і її функціонування вирішальне значення має шпора, яка утворюється внаслідок випадіння задньої стінки кишки в просвіт нориці. Довжина ходу нориці залежить від товщі тканин, крізь які проходить нориця, рухливості органа, зміщення його патологічним процесом, наявності зрощень між органами. Шкірне устя зовнішньої нориці може бути різним за величиною та формою. Частіше за все зовнішні нориці бувають поодинокими, але можуть бути і множинними. Механізм утворення множинних нориць такий: біля вже існуючої поодинокої нориці виникають численні затікання вмісту органа, гною, що призводить до утворення множинних абсцесів, які потім прориваються назовні й утворюють множинні нориці. Актиномікоз є захворюванням, за якого найчастіше утворюються первинно-множинні нориці.

Клініка нориць складається із місцевих та загальних симптомів. До місцевих симптомів належать наявність самої нориці, її локалізація, характер виділення, мацерація шкіри навколо зовнішнього устя, будова каналу. До загальних — симптоми основного захворювання, яке стало причиною виникнення нориці, — травма, вади розвитку, хвороба.

Обстеження хворого з норицею будується за загальним планом: скарги хворого на наявність нориці, характер та кількість виділення, взаємозв’язок з прийманням їжі, актами дефекації та сечовипускання. Слід ураховувати й анамнестичні дані — час появи нориці (природжена чи набута) і причина її виникнення (травма або результат перенесеної операції). Треба ретельно оглянути норицю, з’ясувати її локалізацію, будову (трубчаста чи губовидна), характер і кількість виділення. Здійснюють лабораторне та інструментальне дослідження нориці. Для діагностики треба користуватися кольоровими індикаторами. Хворому дають випити розчин барвника, наприклад, метиленового синього, і відмічають час, за який барвник з’являється із нориці. Цей метод діагностики допомагає визначити висоту розташування нориці, що особливо важливо при норицях стравоходу, шлунка, дванадцятипалої кишки.

При обстеженні хворих із норицями чільне місце посідають рентгенологічні методи — фістулографія. При цьому крізь тонкий катетер, уведений у норицю, впускають рідку контрастну речовину і роблять рентгенівські знімки. На рентгенограмах визначають локалізацію та напрямок ходу нориці, наявність затікання, виявляють орган, із якого виходить нориця, її рівень та можливі патологічні зміни її стінки.

При підозрі на наявність внутрішньої нориці, тобто нориці внутрішніх органів, слід провести рентгеноконтрастне дослідження стравоходу, шлунка, тонкого та товстого кишечників.

З цією метою в порожнину цих органів уводять барій або іншу рентгеноконтрастну речовину і визначають її вихід крізь стінку органа в навкружні тканини, порожнини або назовні.

Сьогодні для діагностики нориць, уточнення їх локалізації, розмірів широко застосовують ендоскопічні методи дослідження, такі як гастроскопія, колоноскопія, бронхоскопія, цистоскопія тощо, засновані на використанні фіброволокнистої оптики та світловодів. Ендоскоп можна увести крізь природні отвори усередину будь-якого порожнистого органа і ретельно оглянути його стінку зсередини. В деяких випадках внутрішні нориці можуть бути виявлені під час операції, яка проводиться з приводу того чи іншого захворювання.

Лікування хворих із зовнішніми норицями базується на таких засадах:

— місцева терапія;

— загальна терапія;

— оперативна терапія.

Місцева терапія — це лікування рани як інфікованої, охорона навкружних тканин від дії виділення з нориці. Для цього застосовують фізичні засоби — різні мазі, пасти, присипки (паста Лассара, клеї БФ-2, БФ-6, полімеризуюча плівка, силіконові пасти), які накладають біля зовнішнього отвору нориці, щоб запобігти стиканню шкіри з виділенням із нориці та сприяти адсорбції виділення. Також застосовують хімічні засоби, мета яких — запобігти подразненню шкіри шляхом нейтралізації ферментів виділень з нориці. З цією метою застосовують інгібітори протеолітичних ферментів (контрикал, гордокс, трасилол, зимофрен та ін.) Механічні способи захисту шкіри спрямовані на значне зменшення або припинення виділень із нориці за допомогою спеціальних пристосувань — пелотів, обтураторів чи вакуум-відсмоктувачів. Для санації гнійних нориць проводять постійне промивання розчином антисептичних засобів. Гранулюючі трубчасті нориці можуть закриватися самостійно після усунення причини, що їх підтримує, — видалення лігатури, кісткового секвестру та припинення виділень із нориці. Епітелізовані губовидні нориці самостійно ніколи не закриваються і потребують оперативного лікування — висічення нориці, зашивання вхідного отвору в органі, з якого виходить нориця, а іноді й резекції даного органа. Штучні нориці утворюють для покращання стану хворого з метою забезпечення його живлення або виділення вмісту чи секрету з органа. Ці нориці можуть бути тимчасовими або постійними. Тимчасові нориці після покращання стану хворого закриваються оперативним шляхом. Внутрішні штучні нориці є міжорганними анастомозами і накладаються на тривалий час або на все життя хворого.