Відмороженням називається ураження, що виникає під впливом низьких температур і виявляється некрозом, запаленням тканин. Відмороженню сприяють підвищена вологість, вітер, порушення кровообігу, гіповітамінози, супровідні захворювання тощо. При комбінуванні ряду факторів відмороження настають навіть у південих широтах при температурі до +5 °С. Основною причиною відмороження є ішемія тканин, яку зумовлює уповільнення кровоплину. Близько 20 % усіх відморожень становлять ураження кінцівок, частіше потерпають пальці ніг.

При І ступені відмороження потерпає поверхневий шар шкіри і спостерігаються перехідні порушення кровообігу. Під впливом холоду спочатку спастично скорочуються кровоносні судини, відморожена ділянка блідне, стає онімілою і закляклою (прихований період). Потім настає параліч капілярів — з’являються гіперемія, набряк та інфільтрація. Спочатку на ділянці відмороження потерпілий відчуває поколювання і біль, через деякий час настає втрата чутливості. У разі припинення дії холоду шкіра через кілька днів набирає нормального вигляду та забарвлення. На відмороженій ділянці зберігається підвищена чутливість до зниження температури й інших подразників.

Після неодноразових відморожень шкіра стає синюшною і трохи інфільтрованою.

Такі зміни часто виникають на пальцях рук, на обличчі, вухах, на шкірі гомілок (у жінок), якщо одяг недостатньо утеплений. За воєнного часу спостерігається «траншейна» чи «болотна стопа», розвитку якої сприяють вітер і підвищена вологість (вологе заморожування). Основою цих уражень є незворотні порушення кровообігу, головним чином у капілярах.

Відмороження ІІ ступеня характеризуються некрозом поверхневого (аж до мальпігієвого) шару шкіри. Клінічно спостерігається утворення пухирів, які виповнені серозно-геморагічним ексудатом. Інфільтрація шкіри і підшкірної клітковини є більш вираженою, ніж при відмороженні І ступеня. Порушення чутливості зберігається довше, іноді навіть упродовж кількох днів.

Відмороження ІІІ ступеня характеризуються ушкодженням більш глибоких шарів шкіри і підшкірної клітковини. Змертвілі тканини незворотно втрачають чутливість, шкіра набуває синюшного забарвлення. Часто приєднується тромбоз кровоносних судин. У результаті змертвіння тканин і порушень кровообігу через деякий час настає тотальний некроз із добре вираженою демаркаційною лінією. У разі приєднання інфекції розвивається волога гангрена.

При відмороженнях ІV ступеня потерпають всі глибше розміщені тканини, в тому числі й кістки. Остаточні розміри загибелі тканин можна виявити лише після 4–6 діб, причому некрози, що є на шкірі, розповсюджуються далі у глибину. Через 1,5–2 міс може відбутися «самоампутація» — відділення частини відмороженої кінцівки. Тканини, розміщені дистальніше демаркаційної лінії, є притулком і добрим живильним середовищем для збудників інфекції всіх видів, навіть для газової гангрени, правця. Перехід вологого некрозу в суху муміфікацію здійснюється дуже повільно.

Головною причиною загибелі тканин при зниженні температури є порушення кровообігу (С. С. Гірголав). Під дією холоду спочатку настає судинний спазм, потім відбуваються тривале розширення судин, стаз і тромбоз. Порушення кровоплину є основною причиною дегенеративних змін і некрозу тканин.

У клінічному перебігу відмороження розрізняються два періоди — дореактивний і реактивний. У дореактивному періоді скарги у хворого незначні . Об’єктивно спостерігаються збліднення, похолодіння і порушення чутливості шкіри. Набряк ще не утворився.

Реактивний період розпочинається після відновлення кровообігу, є можливість розмежувати всі зміни, що відбулися у пошкоджених тканинах, за ознаками клінічної картини відмороження кожного з чотирьох ступенів.

Клінічна картина залежить від глибини й обсяжності ушкодження, тривалості дії холоду. З’являється біль, ділянка, що зазнала відмороження, — набрякла, щільна, синьо-червоного кольору, можуть утворюватися пухирі. Глибину відмороження більш-менш точно можна визначити лише у реактивному періоді.

Так звані моментальні контактні відмороження виникають при безпосередньому контакті ділянок тіла з різко охолодженими металами, глибокозамороженими речовинами, наприклад, вуглекислотою у вигляді снігу (–110 °С) чи рідким повітрям (–140 °С). Ступінь відмороження — ІІІ чи ІV. Здебільшого при контактних відмороженнях уражаються пальці рук чи ніг, обличчя, вуха, губи, ніс та язик.

При відмороженнях можуть виникати ускладнення, головним чином, інфекційного характеру (флегмона, бешиха, сепсис, правець тощо). Профілактика цих ускладнень полягає у запобіганні вторинній інфекції під час лікування відморожень, треба також проводити імунізацію проти правця.

У дореактивному періоді відігрівання потерпілого спрямоване на усунення спазму судин: інфузія нагрітих вище температури людського тіла розчинів, інтенсивне зігрівання тіла (за винятком відморожених ділянок), зануреного у ванну, підвищення температури води від 20 до 37 °С і вище. Натирати відморожену частину снігом шкідливо, оскільки ушкодження відмороженої шкіри загрожує інфікуванням.

Для покращання гемодинаміки уводять судинорозширювальні засоби. На відморожену ділянку накладають суху стерильну пов’язку, застосовують місцеве охолодження льодом.

Швидке зігрівання відмороженої ділянки може спричинити утворення місцевих некрозів.

Негайно слід розпочати цілеспрямовану боротьбу з ацидозом. Через кожні 4 год уводять від 100 до 300 мл 1%-го розчину гідрокарбонату натрію, доки кислотність в артеріальній крові не набуде нормальних значень. Відновлення периферичного кровообігу здійснюється за допомогою розчинів електролітів (у тому числі розчину Рінгера), що дає змогу домогтися нормального виділення сечі (близько 1 мл/маси тіла на годину) чи нормальних показників гематокриту (від 38 до 40). Усунення спазму судин дозволяє зменшити некроз тканин і змістити його межу.

Лікування відморожень залежить від ступеня ушкодження. При І ступені відморожування накладають сухі пов’язки та призначають фізіотерапію, при ІІ ступені — видаляють пухирі, накладають мазеві пов’язки з різноманітними антисептиками, призначають фізіотерапію. При ІІІ та ІV ступенях показані некротомії, некректомії, ампутації і навіть екзартикуляції, а подальше лікування проводять як лікування інфікованих ран.